"Хто ж його знає... Коли хлопець підірвався, то, мабуть, міни є. Я чоловік темний. Живу собі в лісі, нікуди не ходжу".
"Так ось що, діду,— кажу йому,— чоловік ти недобрий. Ну, послухався б я тебе, поїхали б ми цією дорогою, підірвалися б на міні. А підірвалися б не всі. Може, хтось живим лишився та повернувся до тебе. Як ти гадаєш, що б він тобі зробив?"
"Це так... Кому що, а нам — відповідай. Німця бійся, бо він б'є. Вас... Я не кажу, туваришу, що боюсь. Ви люди наші. Бач, і кабанчика мені лишили".
"А худоби в тебе багато?"
"Де та худоба? Ну, є там трохи".
"Голів з тридцять буде чи більше?"
"Хіба я вмію лічити? Я чоловік темний. Ходить худоба, а скільки там її ходить — на те я не обучений".
"Як же ти не боїшся тут жити? Німці близько, ь Дзержин-ському, знайдуть твоїх корів, заберуть".
Він сміється: "Нема... у Дзержинському німців нема. Два дні тому були, а зараз нема". •
"Еге, а ти ж, діду, казав, що нікуди не ходиш, навіть не знаєш, які поблизу села й хутори. А про це, бач, чув, що німців там нема".
"Не сам я дізнався, люди сказали".
"А ти, старий, не знаєш, де б хороші жорна дістати? У нас є зерно, треба борошна змолоти. Не чув, є тут десь поблизу млин?"
"Поблизу нема. Був млин кілометрів за вісімнадцять звідси, так його німці на тім тижні розбомбили". "Точно. І про це знаєш?"
"Люди... Все від людей чую. Ви, тувариші, може, чорниць хочете? Мої дівчата в лісі нарвали". І він махнув рукою до густих кущів. Одразу звідти вийшли дві дівки.
"Почастуйте, дочки, туваришів ягідьми".
Я відмовився від частування, відмовилися й мої товариші. Дівки мовчать. Ні посмішки, ні привітного слова.
"А все-таки, старий, недобрий ти чоловік".
"Не знаю, звідки мені знати? Темний я, не обучений".
Бачу, хитрий гад. Зайди до нього сам, він тобі ножа всадить у спину. Не люблю! Живуть, як поміщики. По тридцять-сорок голів худоби мають.
Поїхав я з двору, а він став, бороду отак підняв і дивиться. А біля нього стара. Поки з очей ми не зникли, все стояли вони та дивилися нам услід.
Сабуров ще раз набив свою люльку, припалив з обгорілої гілочки, ліг на траву, що її приніс їздовий коням на ніч.
До багаття збиралися партизани. Хтось із них розповів анекдот, і тоді Сабуров, виблискуючи очима й пахкаючи люлькою, весело спитав в одного з бійців:
— А ти на тигра полював?
— Ні, товаришу генерал-майор, не доводилось. Я їх тільки на картинках бачив, коли до школи ходив. А ви полювали?
— Я? Ні. А в мене був приятель, так він так робив: брав дикт, молоток і йшов до того місця, де тигри водилися. Сяде в засідці й чекає. Ось з'являється звір, іде, скрадається, а потім як плигне, а мисливець йому дикт наперед, а кігті в тигра, знаєш, які гострі, так і пронижуть той дикт наскрізь. А мисливцеві цього тільки й треба. Він тоді швиденько молотком ті кігті позагинає — і тигр спійманий...
Біля багаття вибухає дружний сміх:
— Ото наука! От, Степане, попробувати б тобі такого полювання.
— Куди вже мені на тигра... Я краще на фріца полюватиму. Це діло вірніше.
Довго не вщухають біля багаття жарти і сміх.
— Ну, а що новенького ви мені розкажете? — звернувся Сабуров до бійців, оглядаючи їх у відсвітах багаття.
— А ви чули, товаришу генерал-майор,— озивається партизан, який сидить під сосною,— чули, в Семеновичах мадьяри, щоб підійти до куренів та захопити там людей, переодягаються в спідниці, пов'язуються хустками, як баби. Наші партизани піймали одного, спустили йому спідницю, а там штани...
— А в Дубровських хуторах,— повідомляє другий,— до куренів прийшли два бандерівці з червоними стрічками на картузах. "Ми,— кажуть,— партизани, відбилися від обозу".— "А з якого ж ви загону? — питаються в них люди.— Хто у вас командир? Який він з себе?" Вони й заплутались. Так селяни обеззброїли їх та й повбивали в лісі.
— Наші хлопці прибули оце з села Майданів Коппщанських, то розказують, як німці дітей збирали та кидали живими в Уборть. Дитя захлинається у воді, а вони стоять на березі, регочуть та знімають все те фотоапаратами.
Було вже пізно, але партизани не розходились. Хтось підкинув у багаття сухих дров і смолистої хвої. Спалахнуло жарке полум'я. Ще густішою від того стала навколишня темрява.
У СЕЛІХРАПУНІ
Сьогодні ми перебралися з лісу до села. Ранок ясний. В одному з дворів перед хатою, де на ґанку висить дощечка з написом "Висипний тиф", розцвіли маки, цвітуть гарбузи, кріп, золотоголові соняшники.
Як приємно дивитися на це все після тривалого перебування в лісі, де, крім цяточки неба в просвіті верховіть, не видно нічого.
А тут який простір! Яка широчінь!
Жита, галявини з рідкими дубами, сінокоси, прекрасна річка, чиста і прозора.
Зараз у селі лишилося кілька хат, але людей не видно. Люди ще й досі живуть у куренях і навідуються сюди переважно вночі.
Наш курінь стоїть під дубом над самісінькою водою. Поблизу на селянському подвір'ї в наметах розмістилися Сабуров і Богатир.
Під старими берестами горить багаття. Куховар Сашко готує обід. А поки звариться страва, він підходить до нашого куреня закурити. Кузьма Дубина дістає листки тютюну і тут же, на пеньку, кришить їх, як локшину. Сашко з заздрістю дивиться на фінку:
— Такий ніж мені б пригодився. А то пішли ми в Стодоличі на операцію. Я ходжу по кімнаті, а під столом німець сидить. Я його не бачу, бо темно. А тоді він мене хап за ногу, хотів, мабуть, перечепити. Коли б була у мене фінка, я б із ним швидко покінчив.
Закипіла страва, полилась на вогонь, і Сашко, як вихор, помчав до берестів.
Згодом прийшов сюди Сабуров. Супроводжував його дід Василь Омелянович Гайневич, високий, босий, не по літах рухливий. Живе він у лісі, а оце прийшов до села та й зустрів тут партизанів. Як же не погомоніти з ними?
— Ну, скажіть... Де ви бачили? О!..— Дід сплескував по-жіночому руками, хитав головою.— Ви послухайте,— звертався він до всіх присутніх, оглядаючи кожного бистрими й розумними очима.— Ви тільки послухайте. Іду я житом, а товариш начальник ідуть стежкою, забачили мене та й питають: "Чого топчеш жито?" Я кажу їм: "Своє топчу".— "Однаково, не по-хазяйському", їй-бо, не брешу. Ну, де ви бачили такого чоловіка? Ах, і начальник! Ах, справедлива душа! А знаєте, я ще одного начальника зустрічав. Ковпака... Може, чули? Сидір Артемович Ковпак. Ай-яй, що за людина! Грав я йому на скрипці, а він притупував. Ух, начальник! Спиртом мене частував.