У Стодоличах зганяють все населення, яке ловлять по лісах. У районі вбито і взято в полон до 600 мирних жителів. У селі Дубницькі хутори стоїть батальйон німців, використовують наш аеродром. Перевозять літаками поранених, а також м'ясо, а решту худоби женуть у напрямку Турова, Петрикова і Мозиря.
В Буйновичах зігнали всіх жителів, спійманих у лісі, й загнали в хати. Стариків убивають зразу. Головний рух машин — по битих шляхах: Буйновичі — Острожаика, Стодоличі — Буй-новичі, Злодін — Ветвиця — Симоничі. На Лельчиці рух малий. По боротьбі з партизанами тут, у районі, й за Прип'яттю діє 8-а збірна армія німців.
Штаби: Буйновичі, Стодоличі і пересувний штаб — у Скри-галові.
Загонів Таратути і Коліченка не знайшов. Є чутки, що загін Коліченка розбився па невеликі групи і блукає в лісах.
Тов. Нирко просить вас надіслати йому рацію і радистку. Я знаходжуся між с. Тонежем кДапилевичами. Влаштовуєм засідки, мінуємо дороги, по яких рухається противник. Провели три бої. Маємо втрати — чотирьох забитих і поранених. За цей період часу нами знищено 13 вантажних і 1 легкова автомашини, забито 216 гітлерівців, поранено 56. Останній бій вели на дорозі між селами Боровим і Мілошевичами з автоколоною німців СС.
Підірвали мінами дві автомашини, ще одну підбили з протитанкової рушниці і одну розстріляли. У цьому бою нами знищено 75 есесівців. Втрат не маю. Противник забирає всю худобу, спалює села, а народ — частину розстрілює, а більшість жене з собою.
З харчуванням у нас дуже скрутно. Нема ні хліба, ні м'яса. Збираю бійців, які відбилися від інших з'єднань, і направляю їх до свого загону.
Взвод товариша Темірова .уже п'ять днів знаходиться у нас.
Двом нашим бійцям потрібна хірургічна допомога, але в загонах, які стоять по сусідству з нами, хірургів немає.
Командир пі з ім. Будьонного Артюхов
* * *
Гонець від комбата Іванова вручив Сабурову дані розвідки від 11/УІІ 43 року:
"Противник за національним складом: німці, мадьяри, козаки, словаки. Разом з ними діє і поліція. За неповними поки що відомостями, противник являє собою 8-му армію, яка веде боротьбу водночас і за річкою Прип'яттю.
Противник займає населені пункти: Буйновичі, Злодін, Борове, Стодоличі, Дубницькі хутори. Його кількість і озброєння ще не встановлено. Раніше зайняті населені пункти — Іванова слобода, Симоиовичі, Картеничі, Марковські хутори — противник, спаливши, залишив і 7—8/VII 43 р. на автомашинах вибув у напрямі міста Олевська. Противник користується нашим аеродромом в районі хуторів Дубницьких. З навколишніх сіл і лісів німці виводять і розстрілюють мирних жителів, а також вивозять худобу на автомашинах і транспортних літаках.
Великий рух автомашин помічається на дорогах Злодін — Стодоличі, Дубницькі — Борове, Борове — Олевськ. 9/УІІ 43 р. з хуторів Дубницьких на Борове проїхало 100 автомашин.
Помічник нач. штабу Долбін"
* * *
Сабуров запалив люльку. Сьогодні його щось морозить, і він, накинувши на плечі чорну бурку, ходить між деревами похмурий, замислений.
Над головою обложне небо. Мабуть, знову сіятиме дощ. Сабуров завертає згодом до нашого куреня, сідає на повалену бурею осичину.
— Неправильно воюєм,— говорить він.— Ніч не спав, все думав. Іншими стали умови війни, треба й нам змінювати тактику боїв. Знищити, припустімо, рейки. Йому треба ці рейки звідкись привезти або зробити. Вивести з ладу паровоз... ану, збудуй його! Це складніше, аніж випустити новий танк. Зірвати міст або звалити під укіс ешелон з технікою чи живою силою... Тут загинуть одразу сотні і тисячі їх. Паралізувати залізниці і шосейні шляхи — ефект від цього буде більшим і дошкульнішим, ніж від розгрому якоїсь комендатури чи гарнізону.— Сабуров набив у люльку тютюну й продовжував: — Правда, ми дошкуляємо німцям здорово, так часом дошкуляємо, що вони спокійно не можуть пройти навіть повз могили партизанські. В однім селі відкопали останки партизана, розрубали на частки й порозкидали. Питаю я бабусю: "Ось ти, старенька, скажи, як це розуміти?" А вона мені й відповідає: "Що ж тут розуміти? Адже живого партизана їм не спіймати, а злість у них велика. От вони хоч над мертвим поглумляться".
Степан Лесін підвів Сабурову осідланого Чардаша. Куди поїхав командир — ми не знали. Повернувся тільки надвечір.
— Що новенького? — спитали ми в нього.
— Ану їх!..— вилаявся Олександр Миколайович, запалюючи від багаття свою незмінну супутницю люльку.— Зустрів наволоч. Не можу з ними спокійно розмовляти! Заїхав у хутір Дубки. Бачу, в лісі вогонь горить. Підкликав я старого. Хитрий, чорт. Мабуть, сини в Бандери або у Бульби. Питаю в нього: "Які хутори поблизу?"
А він починає мені голову морочити: "Чоловік я неписьменний, живу в лісі. Що я знаю? Нічого я не знаю. Коли б ви мене запитали, де кум Іван живе, чи сват Петро, чи свояк Василь,— це я знаю. І хату покажу, а які села... Звідки ж мені, темному чоловікові, знати?"
"Ні, старий, ти знаєш, та не хочеш говорити!"
"Що ви, туваришу? Як це можна? Ви Ж не німці. Ви ж наші тувариші".
"Ну, добре,— кажу,— а що це за вогонь там у тебе?"
"Кабана смалю. Так собі кабанчик. Ото ваші партизани двох у мене забрали, а третій, кажуть, хай тобі буде. Спасибі, лишили мені одного, то я оце заколов. Діти м'яса просять, а м'яса нема".
"Чому ж ти бичка не зарізав?" — питаю в нього. А він сміється: "Бичок... До бичка ще прийде черга. Я так міркую, коли мені зоставили партизани кабанчика і сказали: "Хай тобі буде третій..." Двох, значить, взяли, а цього лишили для сім'ї на харч, то я й вирішив його заколоти".
Питаю в нього: "Куди дорога оця веде?"
"Хіба я знаю? Дорога, та і все, а куди вона виведе, хто ж його знає... Не ходив я по ній. У лісі живу, нікого не бачу".
Мені було відомо, що ця дорога замінована, але я вирішив перевірити в старого, що він мені скаже: "їздити по ній можна?"
"Раз дорога є — значить можна. На те вона й дорога, щоб по ній їздити".
"А що то за хлопчину поховали вчора у селищі? Забито його чи своєю смертю помер?"
"У селищі? Та де там! Підірвався на оцій дорозі, на міну наскочив. Хороший хлопчина був — і нема. Поховали".
"А говорив, що не знаєш. Значить, дорога замінована?"