За поясом у нього пістолет, в руках—чреміииа нагайка. Граючись нею, він підсів до вогню.
— Закурити б. Просто вмираю без курива!
Його почастували московським тютюном. Жадібно затягуючись димом, він почав розповідати:
— Аж до Прип'яті в розвідку ходив.
— Ну і як там?
— Німець мені мало личаки не сплів. А як вийшло? — виблискуючи очима, продовжував розвідник Володимир Дергунов.— Підходжу до села Хаток. Де лісочком, де житами, а де й поповзом пробиваюсь. Обійшов навколо села — ні душі. Що за чорт! Вирішив тоді завернути до хати. Там у нас дочка одного зв'язківця жила. Заходжу. В хаті нікого. "Невже,— думаю,— німці всіх жителів вигнали з села і самі змилися звідси?" Тільки поткнувся ото я назад, а в дверях назустріч мені... німець! Здоровенний такий!
"Рус?.. Партезан?.."
Оця кубанка на мені була. Мабуть, червону стрічку помітив. Стоїть як укопаний. Він на мене дивиться, я — на нього. Бачу: очі в нього на лоба лізуть. Пілотка підіймається разом з волоссям, а сам блідий зробився. От якби кіно зняти — рідкісний випадок...
— Ти, мабуть, теж здрейфив? — зауважив хтось із слухачів.
— Я теж злякався,— щиро признався розвідник,— тільки я, звичайно, не за себе. Хоч він здоровий-таки мені попався... Пакети в мене були секретні, ніс зв'язківцям. За пакети я більше переживав. І розвернутися мені не можна — тісно в сінях. Він як схопить мене за груди, так і вилетіли ми з ним на подвір'я. Мабуть, задавив би мене, гад, але я теж не дурний. Як дам йому в живіт ногою... Він упав і гвинтівку з рук випустив. Я — тікати, а він за мною. Я тоді про наган згадав. Оцей наган при мені був. Вихопив його з-за пояса і — р-раз! Поклав на місці, сам одразу за хлів. А по мені як сипонуть дві черги з автомата. Обкидало тільки трісками. Метрів за двадцять їхня застава була в житі, а я, коли повз, не помітив її. Отакий мені був випадок. Заґавився б ще трохи— і німець мені б личаки сплів.
Володимир Дергунов докурив цигарку так, що "бичка" вже пе можна було тримати на губі, і тільки тоді кинув його в багаття.
— Що в селах новенького? — спитали в нього.
— У селі Рожаві старосту німці розстріляли, наш староста був. Одурили його поліцаї. Зайшли переодягнені. Ми, мовляв, партизани, втікаємо від німців, заховай нас. Він повірив їм, сховав. А вони тоді його за груди. "Отак ти служиш німецьким властям?" І вбили його. Аврамом того старосту звали. І дружину його вбили, двох дочок розстріляли, немовлят не помилували. Одним словом, всю сім'ю знищили.
А в селі Слобідці теж отак прийшли до однієї жінки: "Нас переслідують. Ми партизани, заховай куди-небудь".
Заховала. Тоді до хати німці увійшли; поліцаї злазять з горища, сміються: "Так он ти яка... Партизанка?"
Вона з хати, а вони за нею. Ганялись, ганялись — все хотіли упіймати. Не далась їм живою. Кинулась у Прип'ять і втопилась. А в Мухоїдах триста мадьярів стоять. Спалили вони шістдесят дві хати. Діда вбили. Одна жінка там у нас жила, кравчи-ха — ковпаківцям обмундирування шила,— так її спочатку кинджалом ударили, потім витягли на подвір'я, щоб дивилась, як горітиме її хата.
Коли хата зайнялась, вони питають у неї:
"Бачиш?"
"Бачу".
"Надивляйся, бо ми тебе зараз уб'ємо". "Не страшна мені смерть... плюю на вас..." Отака жінка була, горда,— і Дергунов, підкинувши у вогонь поліно, замовк.
— А за Прип'яттю, по той бік, як там?
— Біля Чорнобиля був з товаришами трохи раніше. Десятки сіл німці спалили. Багатьох людей перебили, багатьох погнали в Німеччину.
У селі Бігуні, Словечанського району, фашисти за один день спалили й розстріляли сто п'ятдесят жінок і дітей.
Ще в одному селі, в Хочині, замучили й посадили на кіл двадцять чоловік. П'ятдесятилітньому Дмитрові Дубровцю просвердлили лоба, відрізали пальці. Сорокарічній жінці Подоско вирвали волосся, відрізали язика, вухо. Забивали в тіло цвяхи, багнетами проколювали ноги. Шістдесятирічній Марії Мельник відтяли руки, груди...
Через деякий час німці знову прийшли в Хочин, але населення втекло до лісу.
Проходили ми й через село Рудню Озерянську. Тут фашисти одібрали двадцять п'ять дітей, відправили до Німеччини, щоб взяти кров для поранених офіцерів.
— Невеселі вісті приніс ти з розвідки, Дергунов,— сказав хтось з присутніх.
— Невеселі, що й говорити,— погодився розвідник, вдарив нагайкою соснову гілочку, спитав: — А що, хлопці, сінця тут для мого коня можна роздобути?
— На сіно не розживешся. Та й навіщо тобі сіно? Після дощів трава в лісі добра. Попаси коня.
— Доведеться, мабуть, і цю ніч не спати.
Не прощаючись, він пішов до свого коня, який стояв на припоні біля сосни. Сідла не видно, відсвічувало тільки у тьмі осяяне вогнем стремено.
Згодом почувся тупіт копит. Хтось, дивлячись в той бік, сказав:
— Спритний хлопчина, дарма що молодий. Хороший розвідник.
І більше про нього в цей вечір не згадували.
ТАК ВИХОДИЛИ ВОНИ З ОТОЧЕННЯ Вересень 1941 року.
Наші ар'єргарди, залишивши Київ, відходили з боями в напрямі Малої Березані. Розпорошені групи бійців, серед яких був і чуваш Олексій Ларіонов, раз по раз натикались на ворожі заслони й засідки. їх обстрілювали німецькі автоматники, їх переслідували танки. Всі дороги прострілювались. Єдиний шлях лишався — на болота. І бійці йшли по пояс, а інколи й по груди в холодній воді. Дехто падав, вибившися з сил, декого засмоктувала трясовина, дехто з поранених тут же, на очах у всіх, дострілював себе, аби не здатися живим у полон. Біля Березані зібралися бійці й командири. Мостів нема. Доведеться форсувати річку, щоб потім, прийнявши бій, прорвати вороже кільце і вийти до своїх.
Бій був жорстокий. У цім нічнім бою Олексія Ларіонова поранено в ногу. Він розірвав на собі сорочку, перев'язав рану. Тільки на світанку побачив, що лежить на буряковій плантації. Мучили голод і спрага. Вирвав з землі буряк і почав жадібно гризти, роздивляючись, куди ж втікати, щоб не знайшов його, пораненого, німець. Олексій Ларіонов не хотів умирати і не хотів здаватися в полон.
Скоро вже розвидниться зовсім. Треба поспішати. Око його спиняється на копах жита.
"Ні,— подумав він,—там знайдуть".
І поліз до ожереду торішньої соломи. Розрахунок був правильним. Німці шарили в ожереді, де лежав Олексій Ларіонов. Гостре лезо багнета черкнуло його, та він не скрикнув від болю і цим врятував себе.