"Товаришу командир,— звертається він до мене.— Хай стемніє, будемо пробиратися разом".
Вночі перебрели через болото, наблизились до села. Зайшли в хату, поговорили. Хазяйка дає мені стареньку одежину й каже: "Переодягніться. Коли, бува, зайдуть німці, я скажу, що ви мій брат".
Так і зробили. Заліз я на піч. Входять солдати, побачили мене, допитуються через перекладача: "Хто це?"
"Брат мій,— пояснює селянка, а сама стоїть бліда, перелякана.— Занедужав".
"Злазь!" — наказує німець.
Я зліз. Ноги в мене хворі.
"Воїн?" — питає.
"Ні",— кажу.
Почали вони мене обшукувати. А партквиток я свій заховав так, що знайти його не легко. "Ком!"
Забрали мене, забрали чоловік шістдесят селян, погнали до Нової Басані в табір. А там уже було немало полонених. Табір німці влаштували на базарному майдані, поставили вишки з кулеметами, день і ніч вартують.
Минає день, минає другий, минає й третій. їсти нам не дають. Ходити нам не вільно. Поставлять на коліна, і так з ранку до ночі стій. Хто підвівся на ноги — в того стріляють. Не забуду німця! Рудий, мордатий, ходив між нами, полоненими, бив гумовою палицею й вигукував: "Рус сволоч! Рус швайн!"
Тільки на четвертий день дали нам по три сирих картоплини та погнали з Нової Басані до Глаголева. Табір тут був розташований серед поля. І знову три дні не давали нам їсти, а на четвертий припало кожному по сто грамів дохлої конини.
Полонених тут мучили. Часом обіллють водою чи в канаву брудну заженуть і регочуться. Або запряжуть у віз кілька чоловік, тоді сяде на той віз німець, поганяє палицею людей, мов коней, а інші стоять, потішаються та фотографують. А то ще, бува, прийде офіцер, жбурне дві-три картоплини і стежить, як зголоднілі люди кидаються за тією картоплею, давлять одне одного, виривають з рук, сваряться. А він стоїть, ситий, виголений, посміхається. Часом падає дощ осінній. Сховатися нема куди. На ранок вся одежа на тобі обмерзає. Зуб на зуб не попадає від холоду. Почалися в таборі інфекційні хвороби, гинули від них сотні людей. Пам'ятаю один день. Сідає сонце. Небо таке багряне, вмираюче. Полонені стоять на колінах. І ось невідомо хто перший затягнув пісню:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі. Плачуть, тужать козаченьки В німецькій неволі.
Пісню підхопили сотні голосів. Скільки на світі житиму — не забуду цієї картини. Ніколи й ніде не чув я, щоб так співали, як співали в той день наші полонені.
Ми ждали: ось застрочать по нас з вишок кулемети. Та — однаково. Пісні, що народилася так стихійно, не вдалося б тоді придушити нічим. Незважаючи ні на який вогонь, ні на які жертви, її все одно доспівали б до кінця. Але на вишках було тихо. Ані кулеметних, ані гвинтівочних пострілів. Здавалося, німці розгубились. Вони тільки дивились і слухали. Слухали й мовчали, не знаючи, як їм діяти. Пісню доспівали до кінця. Знову в таборі стало тихо.
Звідси нас погнали на Бориспільський аеродром, де був ще більший табір. Тут варили нам баланду — висівки з укропом. Такого добра припадало по одній склянці на день. Хліба не давали.
Пам'ятаю, на аеродромі стояла вантажна машина, а на ній кулемет. Захотілося німцеві його пристріляти — і він дав кілька черг по нас.
Тут же відібрали євреїв чоловік з двадцять п'ять. Німці роз-дягли їх і примусили копати собі яму. Була серед них одна жінка — зовсім сива, старенька, в полотняній сорочці.
Падав дощ, брався ожеледдю, а вони все копали. Копали аж до вечора. А потім їх поставили над ямою й на очах у всіх полонених розстріляли.
Жили ми під голим небом, спали на мокрій землі, хоч поблизу стояли ожереди соломи, але нам не дозволяли взяти звідти й віхтика. Почали ми тоді самі собі рити могилки, все-таки в них затишніше лежати, не так проймає холодний вітер. Поробилися ми злими. Німці вже боялися заходити всередину табору. Якось ВІЮЧІ до моєї ямки підліз боєць.
"Я,— каже,— хочу з вами порадитись".
"В чому справа?" — питаю його.
"Ми збираємося тікати. Все одно нам смерть. То краще умирати на волі. А може, ще врятуємось... Послали оце мене розпитати, куди нам краще йти: чи на Дніпропетровщину, чи, може, податися додому, в Донбас".
Я їх розрадив і вказав інший шлях.
"На Десну,— кажу,— йдіть, хлопці, потім доберетесь до Остра, а звідти путь держіть на Брянські ліси, там, напевне, вже діють партизани".
А потім я й сам вирішив утікати. Підібрав собі земляка з Чернігівщини, питаюся в нього: "Де робив?"
"Вантажником був на пароплаві".
Я бачу, що він криється від мене.
"Ти не вантажник,— кажу йому.— Не бійся. Говори правду, де робив до війни?"
"Я лейтенант, член партії, Варізко Григорій".
"Ну, і я член партії",— признався йому. Отак ми познайомились і стали готуватися до втечі. Скоро трапилася й нагода. Переганяли нас з Борисполя до Дарниці.
Моєму напарникові пощастило втекти. Оце тижнів два тому я зустрівся з ним у партизанському загоні. Зараз він командує взводом. У Дарниці тоді жили ми недовго. Пороздягали нас німці, пороззували та й погнали до Києва.
Падав сніг, а ми йшли босі, в гімнастерках та в сорочках.
Уже пристань близько, а я зовсім охляв. Коли б це сталося на полі, може б, там німці вбили, а тут тільки стьобнули двічі нагаєм. Німець хотів мене застрелити, але за мене заступилися полонені: "Не вбивайте його! Він буде йти".
Взяли мене товариші під руки, повели.
На Керосинній вулиці нас розмістили в гаражі, а на другий день я звідти втік. Жити в Києві було небезпечно, і я пішов до понтонного мосту. Документів же ніяких. Довідуюсь: біля
593
20 А. Шиян, т. 2
Дніпра баркасами перевозять людей на той бік за десять карбованців. А в мене ні копійки грошей.
Все ж таки вліз я в той баркас, переправився через Дніпро, дійшов до Броварів. Спекли мені тут люди картоплі. А в Ди-мерці жив я два тижні, почував, що далі йти не зможу. Сил нема. Один дідок мені каже: "Мученик ти, а не жилець на цім світі, куди тобі отакому добиратися в Бобровицю? Сусіда мій туди їде, я попрошу, щоб він тебе підвіз".
У Бобровиці зліз я біля лікарні з ґаночком. Троє приступців там усього, а я ніяк на них не зійду, хоч рачки лізь. Та, на моє щастя, вийшла сюди лікарка Ольга Василівна Хован.