— їхати швидко по одній — по дві підводи! — попереджає їздових заступник Сабурова Федір Іванович Ульянов, а сам він пильно озирає галявину, яка, можливо, таїть в собі багато несподіванок.
— Давай,— наказує він їздовому, що його підвода стоїть в обозі першою.
їздовий стає на коліна, натягує віжки, стьобає коней батогом, і вони мчать безлюдною дорогою на всю силу своїх кінських ніг. Слідом за першою підводою зривається з місця друга, третя, четверта.
Поодинці і групами біжать партизани попід житами, попід коноплями, повз сади, де чорніють страшні пожарища. Даремно вдивляємось ми в ці сади. Може, майне де хустина, може, визирне з картопляного бадилля білоголове хлоп'я або підведеться з соняшників дівчина чи жінка, і можна буде в неї про все розпитати. Даремно. Не видно нікого. Тільки підводи одна за одною перетинають шлях.
Засідки не було. Німці, очевидно, ще не встигли підійти сюди.
Ми знову в лісі. Йдемо довго. Часу нема ні на сніданок, ні на обід. Сьогодні Дуся-куховарка видала нам по два сухарі на день. Буде довша стоянка, можливо, зварить тоді гарячий обід. А зараз треба поспішати, щоб вчасно перейти ще один шлях у Тонежі, який німці намагатимуться перехопити.
Нарешті й Тонеж.
Я чув про нього ще в таборі. Це ж у цьому селі німці, захопивши триста двадцять душ населення, загнали в церкву, зачинили двері, облили бензином, а потім підпалили... Дерев'яна церква відразу спалахнула.
Ми проходимо спустошеними вулицями. І тут, як і в Івановій слободі, ніде нікого. Наче вимерли люди, наче промчала селищами страшна чума, і на цій багатій колись, родючій землі лишила по собі тільки пустелю.
Минаємо те місце, де стояла церква. Де-не-де ще лежать не-догорілі балки. Тут же, на пожарищі, височить самотня могила. В головах її поставлено невеличкий дерев'яний хрест, повитий рушниками. Навколо тихо шумлять могутні осокори та берести, а поміж ними журно схилила свої віти рясна береза. Тінь від неї падає на могилу, де поховано жінок, дівчат, стариків, дітей.
Оператор Союзкіиохропіки Володимир Фроленко знімає цю могилу і село, де немає жодної вцілілої хати. Тільки на перепуттях безлюдних доріг височать дубові тесані хрести, обвішані рушниками. І ті рушники лопотять під вітром, немов крила дивовижних білих птахів.
Вузенька вуличка виводить на піскувату долину, порослу де-не-де молодою сосною та березняком. А за долиною знову зеленіє ліс, старий, густий, дрімучий. Уже в його хащі в'їхало кілька підвід, але частина обозу ще в Тонежі, а частина в долині, яку добре видно з повітря.
Коней тут риссю не поженеш, бо в глибокому піску грузнуть колеса.
На обрії ми помічаємо ворожі літаки. До лісу добігти не встигнемо, до селища далеко. Справа від нас молоденький і рідкий лісок. Сюди завертають коней їздові. Літаки вже обстрілюють з кулеметів. Чується свист куль і мін, що їх скидають німецькі льотчики. Нам добре видно, як після вибуху здіймається в повітря дим і пісок. Десь дико ірже кінь. А над головами все гудуть ворожі "фоке-вульфи", залітаючи на ціль.
Ось один з літаків, витративши, очевидно, всі боєприпаси, полетів на свою базу, а за ним згодом рушила й решта.
Під час цього нальоту було поранено двох коней та одного забито. Поранений кінь стояв під деревом. З шиї в нього текла кров. Падаючи на траву, вона горіла багряно, як лісова герань. А на нозі — наче хто стрічку протягнув по всій довжині аж до білого копита.
Бідкалась, переживаючи несподіване лихо, Дуся-куховарка. Міною розтрощено воза з продуктами, забито двох волів.
Ще ми не стали на відпочинок поблизу Тонежа, як знову почулося гудіння ворожих бомбардувальників, та, не виявивши нашого обозу, вони скидали бомби й міни десь далеко в хащах.
Минув день. Звечоріло.
Небо оповилося хмарами. Ніде ні зірочки. Вперше будемо робити перехід вночі, щоб уникнути бомбардувань. Виходимо з лісу. Збоку від пас лишається Тоиеж. Зупиняємось на тихім шляху, по якому вдень їхати небезпечно. Справа від нас з'явився вогник і погас. Через деякий час такий же вогник блиснув зліва і теж згас.
Що там: хата, жито чи, може, сад? Не добрати. Все повито тьмою. Ми чекаємо розвідників, які ось-ось мають повернутися, і стежимо за хмарами. Вони рожевіють, світлішають щохвилини, то німці палять села, і відсвіти пожеж мерехтять у небі загравами.
Партизани розмовляють між собою притишено. Навіть завзяті курці не курять зараз цигарок.
Минають напружені хвилини. Ми все стоїмо. Раптом повітря стрясає сильний вибух.
— Оце попали... Німці, мабуть, замінували колію.
— Вже хтось підірвався.
Та на шляху знову стає тихо, і тільки в пітьмі то тут, то там спалахують незрозумілі вогники, неначе хтось навмисне сигналізує.
На ближчому від нас возі маячить постать їздового.
— Щось мені оті мигавки не подобаються,— говорить він,— коли б на засідку не напоротися.
Стоять коні й воли. Стоять біля них партизани.
Час тягнеться надзвичайно довго. Десь у житі кричить перепел. Все дужче багряніють хмари.
Та ось в напружену тишу вривається тупіт кінських копит. Ми бачимо силуети вершників. Це прибула наша розвідка.
За кілька хвилин рушили вперед. Шлях довгий, піскуватий. Треба пройти найнебезпечнішу ділянку ще до того, як почне світати. Важко коням. Важко волам. Нелегко й людям іти по такій дорозі. Збоку чорніють телефонні стовпи з обірваними дротами. Де-не-де ці стовпи повалені.
А ось видніється озерце, тихе, сонне. З води несподівано підіймається сполохана качка. її не видно, але добре чути хурчання крил.
— Птиці плавної розвелося! — сказав їздовий, глянувши в той бік, куди вона зникла.— Війна. Полювати немає кому,— і замовк.
Під'їздимо до містка. Стоїть на ньому партизан, попереджає їздових:
— Обережніше... дошки проламані. Вправо верни, вправо!
На сході починає займатися світанок. Перші підводи звертають із шляху на дорогу, густо заквітчану зеленню. Що це там, ліс чи садки? Наближаємось. Якийсь хутір. В однім дворі на зрізаній вершині старого дерева чорніє гніздо. Стоїть в ньому непорушно на одній нозі лелека. Повз мене проїздить партизан, і по тому, як він сидить па копі, я розумію, що вій спить у сідлі.
— Упаде... Треба розбудити,— зауважую я, але боєць, який іде поруч мене, спокійно каже: