Раптом десь осторонь ми чуємо постріл, потім іще два.
— Хто стріляє? — запитуєм у партизана, який іде поруч, і він пояснює:
— Та це наші хлопці зрадників убивають.
Ми бачимо, як із-за молоденьких сосонок виходять партизани, на ходу вкладаючи до кобур свої револьвери. Я спиняюсь скрутити цигарку. Повз мене проїжджають підводи. На одній з них вантажу нема. Править конем жінка, а на возі в неї — дитя: повиє, рум'яне, в білій сорочечці, лежить горілиць, цупко тримаючи в руках травинку.
Це Світлана—дочка командира Гната Лаврентійовича Бородавки.
Я підходжу до воза, беру теплу ніжну ручку, і дитя посміхається до мене беззубим ротиком.
— Не холодно? — запитую в матері. І вона, обернувшись, говорить:
— Нічого їй не станеться, тільки здоровішою буде. Я її не балую.
Поблизу села Картеничів спиняємось над Убортю. Містка нема. Поромом переправлятися довго, а тут кожна хвилина дорога. Пастухи вже перегнали худобу. Переїхало кілька підвід. їздовим довелося немало шмагати батогами коней, щоб ті, не зупиняючись, витягали з води добре навантажені вози.
Бризки, хлюпотіння, крики, навіть лайка. Та ось пара волів застряла посеред річки. Даремно погонич б'є їх батогом. Вони не йдуть.
— Цоб! Цоб! — кричить він і періщить їх знову. Воли все ж таки не йдуть. Тоді погонич в одежі плигає в воду, бере їх за налигач, тягне за собою.
Молодий віл дико поводить розпаленим оком, хоче вирватись з ярма, та воно міцне.
— Цоб! Цоб! — нервуеться партизан і підсилює свій крик ударами.— Цоб, анахтема, цоб!
Воли напружують сили, витягають воза на берег.
Перебрівши через річку, ми наближаємось до Марковських хуторів. Біля крайньої хати стоять жінки, дівчата, діти. У багатьох клунки за плечима. Люди дивляться на партизанів, що проходять через хутір, нічого в них не питають, бо й так все ясно — насувається біда. Десь, мабуть, близько німці. Треба рятуватись.
А партизани все йдуть і йдуть. Не чути жартів, не чути сміху. Суворі й мовчазні, минають вони двори, прямуючи до лісу, що густою стіною простягнувся за хутором. Раптом у повітрі чується гул літака.
Молоденькі партизани — їздові, які ще не були в боях, одразу кинулися врозтіч. Дехто з них вскочив у жито, дехто в коноплях заховався, а дехто побіг аж до хат.
— Куди ви, чортові душі, розбігаєтесь? Назад! — кричить на них бувалий, обстріляний партизан.— Літака злякалися?.. А німця зустрінете, то хоч штани вам міняй? Ах ви ж боягузи нещасні! Та як же ми воювати будемо, коли ви, мов зайці, полохаєтесь.
Засоромлені їздові доганяли своїх коней, позираючи в небо. А літак, зробивши над хутором коло і не скинувши жодної бомби, повернув туди, звідки прилетів. Це був розвідник.
— Давай!—гукали один до одного їздові.— Давай швидше до лісу! — І нещадно гнали коней, аби швидше минути цей хутір та проскочити через поле, бо, можливо, зараз прилетять сюди бомбардувальники.
Душно. Мучить спрага, та доброї води нема, є тільки над дорогою, в канавах, болотяна. І її п'ють партизани. Той набирає квартою, той пляшкою, той занурює флягу, а інший черпає просто картузом і жадібно припадає потім до козирка, обливаючи собі одежу.
Ліс і ліс... Здається, немає йому кінця-краю. Часом трапиться невеличка галявина з густою некошеною травою — і знову по обидва боки дороги виструнчились могутні клени, сосни, старі берези, утворюючи таку густу покрівлю, що навіть сонце не може пробитися крізь неї.
Ми все йдемо і йдемо. Вже відчувається втома. Хочеться їсти, але не час ставати на привал. Ми зриваємо над дорогою стиглі чорниці, а іноді й суниці — підхарчовуємось.
Спереду ліс рідшає. З'являються жита, а за житами — хати. Але ні в дворах, ні біля хат ми не бачимо людей.
Проходимо через хутір, стаємо в лісі на привал. Ось під розлогим деревом сидять словаки. Я помічаю серед них Яна Рєпкі-иа (Налепку), танкіста Мартина Корбеля, веселого й дотепного Андре Гудака, Юзефа Поклембу та інших солдатів, що з ними довелось мені розмовляти в таборі. Вони разом із загоном, яким командує Іван Олександрович Артюхов, лишаються, згідно наказу Сабурова, для засідок на лісових дорогах, а ми вирушаємо далі.
Знову ліс і ліс. Звертаємо кудись убік. Перед нами старезні дуби, ясени, клени. Ледве помітна дорога позаростала травою. Пахне тут прілим листям, мохом, цвіллю.
Веде загін, очевидно, бувалий чоловік. Вже згасає день. Засвічуються в небі зорі. Тут, в оцих гущавинах, будем ночувати. Під ногами тріщить сухе гілля. Де-не-де лежать звалені бурею дерева. Часом станеш на таке дерево, струхлявіле від часу, так і вгрузаєш у нього чоботом.
Земля мокра. Наламуєм гілля, намощуєм собі постелі.
Скрізь високі дерева, тільки в просвітах верховіть то тут, то там видніється цяточка неба, а в ній сяють далекі променисті зірки.
В лісі темно. Хтось їде кіньми просто на нас. Коні спиняються, їздовий кричить:
— Чого стали? Но! — і хвацький батіг з свистом падає на кінські крупи...
— Хіба не бачите, що тут люди? Верніть праворуч!
їздовий зіскакує з воза, бере за обротьку коней, веде їх поміж деревами. Чути тільки, як під копитами й під колесами тріщить сухе гілля. Ми засинаємо одразу, а на світанку рушаєм далі. Вже недалеко Іванова слобода. Там лежить шлях, через який треба пройти обов'язково, але дуже можливо, що на цім шляху зустрінеться німецька засідка. Про це знають всі, цього ждуть, але про це не говорять.
П'ята година ранку. З'являється літак. їздові швидко повертають коней під дерева. Ховаються люди. Дорога стає порожньою. Бомбардувальник кружляє над нею, мов коршак, а потім починає скидати бомби метрів за триста від нас.
Відбомбився й полетів.
Ми рушаємо далі. Закінчився ліс. Перед нами велика галявина. Чорніють пожарища. На безлюдних садибах рясніють густі й високі жита, дрімучі коноплі, городина.
Височить над криницею обгорілий журавель. Оце тут і ліг той невідомий і небезпечний шлях, який неминуче треба нам пересікти. Спинилися.
Першими на бистрих конях помчали вперед розвідники. Всі стежили за ними, всі прислухались, чи не почують пострілів, але було тихо. Та ця тиша могла бути зрадливою, через це тривога не зникала. Можливо, німці, влаштувавши засідку, чекатимуть основних партизанських сил та обозу, щоб захопити їх в кільце, а потім шквальним огнем знищити всіх на оцій великій галявині. Минають хвилини, напружені, тривожні.