Всього натерпілись у дорозі. То, бува, дощ холодний січе, а перестояти негоду немає де; то, бува, вітер осінній проймає до кісток, а обігрітися немає де.
Поле і поле, а в тому полі маячать люди. Може, то німці? Втікати немає куди, обминати немає як. Підходять ближче, помічають гурт селян у рванім одягу, з торбами, неголених, немитих.
— А куди йдете, дівчата?
— Недалеко,— відповідає Надія Бугрик,— он у те село, до тітки в гості.
— Ну то і ми туди,— сказав чоловік, що його моложаве обличчя почало заростати густою бородою. Надія одразу впізнала в них бійців і командирів, які пробиралися до лінії фронту.
— А хто ж ви будете? — спитали вони згодом у дівчат.
— Медсестри,— призналася Надія.
Фронт з кожним днем відкочувався далі й далі. Відстала в однім селі подруга, і тоді Надія Бугрик, лишившись сама, вирішила провідати матір.
Тільки в кінці січня 1942 року прибула вона до рідного села Уралова на Сумщині.
Ось рідна хата. Відчинила хвіртку, побачила на подвір'ї молодшого братика — рубав дрова.
— Колю, драстуй!
— Надя...— промовив так, наче з'явилася вона з того світу.— Надя!..— І очі його відразу налились сльозами.
— Хазяїн...
— Ну да, тепер хазяїн. Батька ж нема.
— Як нема? — стривожилась Надя.— А де ж наш батькр?
— На фронті.
— А мама?
— Корову доять.— І він закричав: — Мамо, Надя повернулась! Чуєте, мамо?
В ту ж хвилину з хлівця вийшла мати.
— Ой доченько ж ти моя! — скрикнула, обхопила її руками, притисла до грудей.
Знову Надія Бугрик у рідній сім'ї. Ось перед нею братик, сестриці, мати.
— Та яка ж ти стала, Надієчко,— вболівала вона, оглядаючи дочку,— та яке ж у тебе личенько зробилося худе. Тільки очиці й світяться.
— Важко було мені, мамо. . Надія лишилася поки що вдома.
У березні 1942 року в селі зупинився партизанський загін імені Миколи Щорса. Надія Бугрик, відвідавши командира загону Миколу Васильовича Таратуту, дізналася, що йому в загоні потрібні медсестри. І тоді ж вирішила стати партизанкою. Мати про це нічого не знала.
Одного разу сиділа вона біля столу зажурена та задумана.
— Про що ви, мамо? — спитала в неї дочка, ніжно обійнявши її.
— Коли партизани стоять у нашім селі, то й людям спокійно, а ось поїдуть вони від нас,— знову німці з'являться, знову терзатимуть народ.
— Мамо,— сказала їй Надія,— та коли б німці увійшли до села, вони б розстріляли мене одразу. Я оце думаю: чого ж мені їхньої кулі ждати? Краще піду я, мамо, з партизанами. В них медсестри нема. Будуть бої, хто рани їм перев'яже? Хто їх догляне? Це треба вміючи робити. Бачите ж, який час настав,— весь народ воює.
— Ой дочко! Не говори мені. Я і так тебе ледве діждалася. Сиди вдома.
— Не можу, мамо. Партизани скоро підуть у бій. І я піду з ними. Я мушу їм допомагати. Мушу... Хіба для того мене вчила Радянська влада, щоб я в такий час вдома сиділа? У такий час вдома... Подумайте, мамо. Може, десь і батько наш у партизанах.
— Ні, батько в армії,— упевнено сказала мати.
Першого травня 1942 року Надія Бугрик вдруге пішла з рідної хати на війну. Гарячу сльозу втирала з очей мати, цілувала її на прощання.
— Я, мамо, вісточку передаватиму про себе, я приходитиму до вас, коли буде змога.
Рушив із села загін на бойові операції, пішла разом із загоном Надія Бугрик. Всього їй довелося зазнати в цім поході. Та не було ким передати матері вісточку про себе. А через кілька місяців, коли загонові знову довелося проходити через Уралово, Надія Бугрик уже не знайшла в ріднім селі ні хати своєї, ні матері з сестрами, ні любимого братика — всіх їх розстріляли німці.
Минали дні в походах і боях. Та кожного разу, як згадувала вона про домівку, серце її щеміло болем, гнівом проймалася душа, гнівом до ворогів, пекучим, безмежним, нещадним.
Пригадується їй ніч біля села Кренидівки. Повновидий місяць ясно-ясно світив тоді в небі. Група партизанів, озброєних автоматами й кулеметами, підходила до села. Раптом від крайніх хат вдарили ворожі станкачі. Партизани залягли. Почався бій. В селі, як виявилось потім, стояв великий загін мадьярів. Битися невеличкій групі з ним було недоцільно. Вирішили відійти. Довелося тоді Надії Бугрик повзти гречкою. А гречка була в цвіту та в передранковій росі.
Замурзана, розчервоніла, з'явилася вона до командного пункту, де стояли Таратута, Богатир і Рева.
— А що це в тебе, Миколо Васильовичу, таке невмиване ходить? — спитав жартівливо Рева, оглядаючи дівчину.
— Це наша медсестра.
— Така мала і вже медсестра! А перев'язки робити вмієш?
— Умію.
— Ну то на тобі огірків, та оце яблуко візьми. Не зважай, що зелене, воно смачне. Куштуй. А тепер давай познайомимось.
Він взяв її за руку, глянув в очі.
Ой горенько! Краще б не дивився. Зніяковіла Надія, щоки аж пашать, а він навмисне руки її не випускає, та жартує, та сміється.
— Отак ми червоніємо. Ага... дужче... Ану ще дужче... Гай-гай, як та рожа стала!—засоромив дівчину вкрай, а тоді тільки випустив її руку з своєї.— Ходи здорова, та більше мені на очі не попадайся.
А то якось заїхав у табір з Богатирем.
— Мала! — гукнув він через вікно.— Збирайся в дорогу, та швидко.
Надія дивилась на нього і не могла добрати, чи серйозно він говорить, чи жартує.
— А куди ж мені збиратися?
— В Очкіно поїдемо. Кажуть, там вишні доспіли.
На вишні, справді, в тому році був великий врожай.
— Люблю,— говорив Павло Рева, нагинаючи рясну гілку,— змалечку люблю. Та що може бути краще? Хіба малина? Малину теж люблю. Гей, мала, іди-но сюди, я тебе добрими вишнями почастую.
— У мене теж є. Сама себе частуватиму. Павло Рева підійшов до неї.
— А що я в тебе, Надеждо, хочу запитати.
— Питайте.
— Дуже потрібна мені медсестра. Думав я, думав, та й вирішив оце з тобою поговорити. Чи не пішла б ти працювати до мого батальйону?
— Не знаю... Таратута, мабуть, не відпустить.
— У нього ж є ще медсестри. Я вже з ним розмовляв. Хитрий. Знаєш, що він мені сказав? "Відпущу,— каже,—Надію тоді, коли вона сама згодиться на це. А як згодиться, то даси мені два станкові кулемети і ротний міномет". Я думав — жартує, а він насправді. Просто викуп бере за тебе. Ну, я погодився. У мене кулемети є, а такої медсестри нема. Як же ти, згодна піти до батальйону? А я тобі за це виберу найспілішу вишню.