— Та швидше виходьте,— озивається раптом "німецький офіцер",— душа мре, так хочеться московську цигарку закурити.
Кожного з нас оточує одразу юрба партизанів. Заготовлені на дорогу цигарки тануть швидше, ніж морозиво, виставлене на сонце.
— Оце так тютюнець! — говорить один.
— Добрий тютюнець,— вимовляє другий, смачно затягаю-чись димом.— Закуриш — аж на душі світлішає. Дай іще, товаришу, одну.
— Почастували ж тебе, і годі, а то їм самим не лишиться нічого.
— А ми тоді нашого, партизанського, дістанемо.
І десятки рук тягнуться до другої коробки, так само швидко спустошуючи її, як і першу.
Поблизу літака росло жито. Рідке, засмічене, воно вигравало під місяцем росою. За житом було невеличке озерце чи болото. Там мирно кумкали жаби, і якось не вірилось в ті хвилини, що це тил противника, що поблизу стоять ворожі гарнізони, що в тутешніх селах немає колгоспів і немає голів сільрад, а є старости.
Я жадібно оглядав людей, з якими згодом мені довелось познайомитися ближче, шукав очима серед них командира.
— А Сабуров тут? — спитав я одного з партизанів. Він обернувся, глянув навколо.
— А онде ж і Сабуров.
В оточенні бійців стояв високий чоловік у генеральській формі з люлькою в зубах. При світлі місяця добре помітив сивину його скронь. Ми познайомилися.
Густіше вкривала роса некошену траву. Здіймався над болітцем передсвітанковий туман. Гасилися багаття, розвантажувались літаки, і підводи одна за одною зникали в темнім лісі, мов у льоху.
Якийсь партизан повів нас ночувати до найближчих хат хутора Дубницького.
Розмістились ми на підлозі. Спали дві-три години. Зранку небо було похмуре, сіре. Падав дрібний дощ. На подвір'ї цвіли маки. Тут же й криниця. Високо підводився над нею журавель. Хат на хуторі небагато, але хати рублені, просторі, почорнілі від часу. Зразу ж за хатами починався ліс.
До нашої господині увійшла дівчинка років семи, босонога, білява, в старенькому платтячку. Особливо вражали її очі. Вони були голубі, допитливі, налякані.
— Де твій батько, дівчинко? — запитав у неї один з моїх супутників.
Дівчинка мовчала, оглядала всіх нас недовірливо, позирала на зброю.
— Як тебе звати?
— Нема,— відповіла вона згодом на перше запитання,— в Красній Армії.
І знову замовкла. Личко в неї бліде, а розумні очі повиті смутком дорослої людини.
Нічого більще не сказавши, вона вийшла з хати і попрямувала повз грядки непрополеної капусти до сусідського подвір'я.
За городом виднілася невелика галявина з житом, на якій росло кілька столітніх дубів.
В обідню пору ми вирушили до партизанського табору.
Ліс і ліс. Ставало на годині. Голубіло небо. Співали пташки. Ми під'їхали до річки Уборть. Які тут мальовничі краєвиди, яка захоплююча краса! Замріяна лісова річка, немов дзеркало, відбивала в собі й гілля старого дуба, що широко розкинув могутню крону свою, і білокору березу, що, нахилившись над водою, милувалася своїми вітами. А далі лягли піскуваті береги, чисті, незаймані. І знову зеленою смугою простяглися дуби, берези, сосни, такі свіжі, умиті після дощу.
Дорога то звивалася під гору, то спадала в долину, і тоді раз у раз розгорталися нові мальовничі краєвиди.
Ось з'явився горілий лісок. Перехрестя. Звернули ліворуч. На горбі біля сосон побачили курені, замасковані зеленню. Тут розмістився партизанський табір сабуровців.
У лісі між соснами варився обід. Стояли на припоні осідлані коні.
Коло свого куреня в натільній сорочці з засуканими рукавами сидів Олександр Сабуров. Він щиро й голосно сміявся, спостерігаючи, як ординарець Степан ловив дике каченя і ніяк не міг його впіймати.
— Єсть,— скрикнув зраділо, несучи маленького пухнастого втікача до столика.— Таке мале і таке бистре, заморити може.
— Дай гляну.
Олександр Миколайович ніжно гладив шовковий пушок каченяти.
— Ну що з тобою робити? Чи супу з тебе наварити, чи на волю тебе випустить?
Він притулив його до щоки, побавився ним, а потім серйозно наказав:
— Однеси, Степане, і поклади там, де взяв... його мати розшукає.
— Добре, віднесу зараз.
І коли Степан пішов навпростець до річки, Сабуров, дивлячись йому вслід, сказав:
— Сибіряк. Виріс у лісі. Птахів любить. Раніше білку приручив... Така втішна була білочка, а потім не стало її. Чи то хтось з дерева її збив. Нема. Степан так вболівав за нею. А оце вчора приходить з річки, приносить в картузі двох каченят. Взяв коритце, налив туди води, пустив їх і милується, як вони плавають.
Осторонь на горбі було викопано землянку. Біля неї сиділи словацькі солдати, які нещодавно перейшли на бік партизанів, і співали. Я підійшов до них послухати незнайомий мені мотив. У народній пісні розповідалось про вояка, що його силоміць погнали на фронт, про матір словачку, про її журбу пекучу і сум, що його нічим не розвіяти, нічим не вгамувати.
Чекає мати рідного соколика. То підійде до ліжка, на якому він спав, то сяде зажурена край віконця і довго-довго дивиться на дорогу, по якій ведуть коня бойового, а сина вже нема. Сина забито на війні.
Велике горе у матері словачки. Погасне радість її навіки, як згасає догоряюча свіча. І день буде — як ніч. І очі її не глянуть на сонце, і люди не побачать на обличчі в неї доброї посмішки. Горе, як зілля отруйне, вкоротить їй віку.
У колі своїх товаришів сидить танкіст Мартин Корбель. Він теж співає, і пісня нагадує Мартинові далекий рідний край, де лишив він стареньку матір та сестер. Чи побачить він їх? Чи зустрінеться з ними? Не раз уночі, коли тихий місяць зазирав у курені, коли ясні зірки горіли в небі, Мартин не спав. Він дивився на їхнє мерехтіння, і здавалось тоді йому, що й зірки яскравіше горять в рідній стороні, і краще світить місяць, і милішої немає землі на світі від землі словацької. Він любить її ніжно й сильно, зберігає про неї пам'ять, вірить: надійде щасливий день — і Мартин Корбель, словацький вояк, буде йти по рідній землі, визволяючи її від ненависного фашиста, чесно гляне в очі землякам, з гордістю скаже: "Я воював у партизанському загоні. Захищаючи Україну, я захищав від ворога свій край".
Ми ближче познайомились з танкістом. Він іще недобре володів російською мовою, але його можна було зрозуміти.