— А що, коли спробувати ввірватися в місто під виглядом брасовського підкріплення? — запитує Сабуров і дістає схвалення командирів.
— Знаєш пароль? — звертається Сабуров до полоненого.
— Як же не знати? — відповідає той.— Добре пам'ятаю... "Цар Федір", відповідь — "Апраксій".
Пашкевич забирає з собою арештованих. Сабуров дає завдання:
— Увійшовши до міста, група Івана Федорова повинна ввірватися до офіцерської казарми. Кочеткову — захопити штурмом в'язницю і звільнити Буровихіна. Група трубчевців на чолі з Кузьміним — мусить знищити керівництво "партії", загін, очолений Боровиком, прикриває шляхи відходу. Бородавка з групою Іванченка блокує дорогу на Брасово. Завдання ясне, товариші командири? В путь! Рух прискореним маршем. Коней не шкодувати!
Незабаром голова колони вже вступила в містечко Локоть. Швидко мчать коні, а вздовж колони чути притишені голоси їздових: "Ходу! Ходу!" — і відгодовані коні мчать ще бистріше.
Тихі вулиці. Ніде ані вогника, ані людини. Та хоч би хто і вгледів їх, ніколи б не подумав, що це партизани. Так собі селяни з навколишніх сіл їдуть базарювати.
Спинились біля двоповерхового будинку, де містилась резиденція "керівника всея Росії", помітили вартового. То пройде він уздовж фасаду, вдивляючись у тьму широкого подвір'я, то повернеться назад і стоїть, мов привид, біля дверей, охороняючи сон офіцерів.
Михайло Петраков, Іван Федоров, Володимир Стріха зайняли вже свої місця, розставили кулемети, підготувалися до бою.
Хто ж починатиме?
До Сабурова підійшов Іван Федоров:
— Товаришу командир, дозвольте мені.
Командир і комісар добре знали відвагу, сміливість і винахідливість цього воїна.
— Добре,— погодився Сабуров.— Іди.
Федоров, узявши з собою дві гранати і ручний кулемет, попрямував до будинку. Вартовий, очевидно, не сподівався, щоб до нього на пост міг з'явитися партизан.
— Хто йде? — крикнув він, помітивши силует людини.
— Федоров,— відповів йому спокійно кулеметник.
— Який Федоров?
— Ванька Федоров. Що ти, не впізнав мене?
— Та я ж по голосу вгадую, що це ти, Грицько.
— А то ж який біс?
— Ну, дай прикурити.
Партизан підійшов ближче і майже впритул з нагана вистрелив у вартового. Цей постріл почули п будинку, але хоробрий кулеметник вже зайшов у коридор. Широкі сходи вели на другий поверх, де спали офіцери. Вони чули постріл і кроки на сходах. Хтось із них спитав:
— Який чорт там стріляє?
— Спите й досі?.. Тривога... Партизани!..
Одразу знявся галас, крик. В самій білизні кинулись офіцери до сходів, а тут їх Іван Федоров зустрів нищівним вогнем з ручного кулемета.
Передні з них падали, а інші, не розуміючи, в чому справа, кричали:
— Швидше на подвір'я! Швидше...
— Назад! — гукнув якийсь, збагнувши все.— Партизани в приміщенні!
Сходи вже були вкриті вбитими і пораненими. Частина офіцерів метнулася до вікон і почала звідти відстрілюватись, кидати гранати.
Федоров лишився на першому поверсі. З приміщення вийти небезпечно — уб'ють відразу, але й лишатися довше не можна, бо вже не вистачало патронів.
Тоді він, ставши у дверях, гукнув до товаришів:
— Прикривайте відхід!
Два станкових кулемети вдарили по вікнах. Цим скористався Іван Федоров і вискочив з будинку.
На командний пункт прибіг зв'язковий від Кочеткова, доповів:
— Товаришу командир! Тюрму взято, але тюремна охорона, яка було відступила, одержала підкріплення і зараз блокує тюрму. Група Кочеткова в осаді. Разом з Кочетковим лишився й Пашкевич.
— Веди!—наказує Сабуров зв'язковому і, взявши автоматників, поспішає на допомогу.
...Жорстокий бій.
Разом з автоматниками Сабуров вривається всередину в'язниці, і тут його зустрічає Пашкевич.
— Сюди, Олександре,— говорить сумовито і йде коридором. На підлозі обсипана штукатурка, розбите скло, покинутий автомат, гільзи з-під патронів.
А ось і камера. На підлозі лежить людина. Калюжа крові. Шматки подертого й закривавленого одягу. Ножем спотворений труп.
497
17 А. Шиян, т. 2
— Буровихін... Наш Вася Буровихін,— говорить Пашкевич, і голос у нього тремтить.— Коли ми ввірвалися до в'язниці, він був ще теплий. Василя вбили, мабуть, в той момент, як ми в'їздили в Локоть... Дивись!
Пашкевич підводить командира до стіни, запалює сірника, і при бляклому світлі можна прочитати надряпані на брудній стіні слова: "Видав зв'язковий. Кінці в Севську. Шперлінг. Америка".
— Ось хто його вбив, Олександре... Таку світлу, чесну людину...
Та бій у містечку продовжується. Треба поспішати.
Біля офіцерської казарми б'є станковий кулемет. Партизани також блокують особняк, де живе Воскобойников.
У розпалі бою з приміщення вискочив сам "керівник всея Росії", а слідом за ним і його дружина.
— Досить! — гукає він до партизанів.— Ви оточені. Здавайтесь!
Льонька Дурнєв різонув його чергою з автомата, збив з ніг, але певності не було, чи скосив на смерть.
Та в ту ж хвилину партизани почули тривожний крик його дружини:
— Допоможіть... Костянтина Павловича тяжко поранено. Швидше, прошу вас!
Почало світати.
З горищ, з вікон відстрілювались офіцери. Вже поранено кулеметника Володимира Стріху, Васильєва, Григор'єва.
— Треба вдарити з міномета по горищах,— сказав Пашкевич і раптом упав.
— Миколо, що тобі? — спитав Богатир, але прокурор, нічого не відповідаючи, схопився руками за живіт. Його винесли з бою.
Офіцерські кулемети шаленіють, бій затягується, а в Локоть з Брасоза може надійти обіцяне підкріплення. Треба бій кінчати.
Сабуров викликає на підмогу групу Іванченка, щоб під прикриттям ураганного вогню знову ввірватися в будинок й покінчити з залишками білогвардійської офіцерні...
Іванченко вже зайняв бойову позицію. Сабуров подає команду:
— Вогонь!
Вдарили кулемети й автомати по вікнах. Цим скористалася група Івана Федорова.
— За мною!
Ривок — і вже бій продовжується в приміщенні. Партизани б'ються в коридорах і класах колишнього технікуму й остаточно ліквідовують цей головний вузол опору.
Тепер все. Керівництво "партії" знищене. Офіцерське ядро розбите.
Повз Сабурова проїздять сани. На них лежить укритий кожухом тяжко поранений Пашкевич. Тієї хвилини не думав командир, що він назавжди втратить бойового друга.