— Розповідай, старшина, що для німців приготував?—допитувався Сабуров.
— Приготував дванадцять діжок борошна, сім діжок м'яса, двісті пар армійської білизни.
— Добре старався!
— Чому ж? Я і для вас, коли накажете, з великою охотою приготую. Обіжатися не будете. М'ясо, продукти, білизну... Мені однаково, кому служити.
— А нам не однаково.
— Тобто я не так висловивсь. Я в тому плані говорю, хто жалування платить...
Кожна хвилина дорога. Мамоненкові запропонували одягнутись.
— Ми завжди можемо в дружбі жити,— говорив він,— для партизанів я все зроблю з великою охотою. Ти, стара,— звернувся до дружини,— постав самоварчик, я скоро буду вдома. Сподіваюсь, мене довго не затримають товариші.
На посаді агронома працював зрадник Землянка. Взяв і його, за допомогою Леу, Сабуров. Добра, багато обставлена квартира. Молода дружина. Тепло. Затишно. Л тут доводиться серед глухої ночі йти з незнайомим представником німецьких властей на якусь незрозумілу нараду в питаниях інтелігенції. Дуже був невдоволений Землянка, але висловити своє невдоволення не посмів.
— Я скоро повернусь,— сказав вій дружині.
— Прошу вас,— звернулася вона до Сабурова,— не затримуйте мого чоловіка, а то я скучатиму одна.
— Не затримаємо,— пообіцяв їй Сабуров, ввічливо кланяючись,— пробачте, що довелось потурбувати. Знаєте — служба. Мені б теж хотілося в цей час сидіти в затишній кімнаті з молоденькою красунею, такою, як ви...
Вона посварилася пальцем:
— Будьте обережні в компліментах. Мій чоловік дуже ревнивий.
Попрощався з нею Сабуров. І як тільки вийшли на вулицю, хтось міцно зв'язав руки агрономові Землянці. Всіх чотирьох повезли до лісу.
Всі вони зрозуміли, куди й пащо їх везуть. Першим кинувся тікати лісничий Онцев, але влучна партизанська куля повалила його замертво на сніг...
Ніч. Тиша в містечку. Спокій. Місяць схиляється все нижче, нижче. Скоро світанок.
БУЛО Й ТАКЕ
Свою обіцянку Сабуров виконав і сьогодні продовжив нам розповідь про колишнього наймита Шульців — Василя Бурови-хіна:
— Якось повернувся він з розвідки і, як завжди, неквапливо, але точно й чітко доповідав партизанському командуванню: "Був у Севську. Тамтешній комендант, переглянувши мої документи, заявив мені: "Ви мусите їхати в районний центр Локоть і зв'язатися там з керівником народної соціалістичної партії всея Росії інженером Землею". Справжнє його прізвище Воскобойников Костянтин. Він одразу призначив мене заступником чергового коменданта по охороні "центрального комітету партії".
"Хто такий Воскобойников?" — запитує Пашкевич.
"За освітою — педагог, професія — контрреволюціонер. Оселився в добротному особняку, що належав комусь із царського дому Романових, і урочисто заявив: "Я відновлюватиму дореволюційну Росію з її церквами, порядками та законами". З цією метою він навіть виробив ,,декларацію прав народів Росії", яку поширював серед населення". "Чули про цю декларацію".
"Часто й сам він виїздив у села й хутори, скликав там наради, виступав з промовами на базарах і ярмарках. Німці всіляко підтримували його, вихваляли, писали про нього в газетах. У хвилину інтимної одвертості,— продовжував Василь Буровихін,— Воскобойников заявив мені, чому саме для своєї резиденції він обрав це місто.
"Локоть,— каже,— стоїть на порозі Брянських лісів — цитаделі партизанів, які на сьогодні є моїми найлютішими ворогами. Вони баламутять народ, підіймають його на боротьбу за Радянську владу, що ні в якій мірі не в'яжеться з майбутнім нової Росії".
У Локті зібралося біля трьохсот п'ятдесяти головорізів. В основному — це колишні офіцери білих армій, різні зрадники, запроданці й поліцаї. Вони добре озброєні, мають двадцять сім кулеметів, десять мінометів, багато автоматичної зброї і великі склади боєприпасів.
У них добре побудована система оборони як на підступах до міста, так і в самому місті. Допомагав їм у цьому якийсь пройдисвіт Ворона.
Маючи відомості, що в навколишніх лісах діють партизани, інженер Земля надрукував листівки й розкидав їх по узліссях. Ось що писалося в них:
"До вас, військові, звертаюся з таким наказом: всім колишнім червопоармійцям, командирам, політпрацівникам на протязі п'ятнадцяти днів здати зброю, яку ви маєте, старостам найближчих сіл і по три чоловіки приходити до мене здаватись. Гарантую життя, забезпечую роботою і хлібом".
"І все ж я вважаю,— продовжував розповідь Буровихін,— що оцей Воскобойников всього-на-всього тільки підставна особа, маріонетка, лялька. Справжній хазяїн цієї справи — полковник Шперлінг з своїм підручним Половцевим.
Шперлінгу років під шістдесят. Це людина, яка досконало знає французьку й англійську мови, вільно володіє також російською. Побував в Азії, Америці, в німецьких африканських колоніях. Кілька років жив у Росії".
"А Половцев? — запитую я в Буровихіна.— Є якісь відомості про нього?"
"У далекому минулому це білий офіцер, наближений генерала Корнілова. Батько Половцева — багатий таганрозький поміщик, був найближчим другом генерала".
"Чи тобі, Василю, відомо,— цікавиться Пашкевич,— що Шперлінг і Половцев стежать за тобою... Не довіряють тобі?"
"Звідки ви знаєте?"
"Я мав розмову з нашою розвідницею — Мусею Гутаровою. Вона живе в тому самому будинку, що й Шперлінг". "Знаю".
Я був запрошений якось на різдвяний вечір до Шперлінга і там зустрівся з Мусею. Це була дуже несподівана для неї зустріч. Половцев познайомив пас. Л Шперлінг посадив її поряд зі мною. Я вибрав непомітно таку хвилинку й шепнув їй: "Му-сю, тримайся! Зроби вигляд, що ти закохана в мене. Так треба". Я почав до неї залицятись, цілував їй руку, говорив різні компліменти.
Шперлінг уважно стежив за памп і звертався до Половцев а.
"Але ти, мабуть, не знаєш, що говорив Половцев після вечері Мусі Гутаровій?" "Не знаю".
Вона, пославшись на втому, пішла до своєї кімнати. Раптом заходить Половцев, зачиняє двері й дивиться пильно на неї: "Я вам даю доручення. Мені здається, Буровихін не той, за кого себе видає. Він радянська людина, але приховує це... Або агент гестапо. Спробуйте зблизитись з ним, узнайте його краще. Це, мабуть, буде не так уже й важко, бо ви йому сподобались.— А потім підійшов до неї впритул і тихо попередив: — Майте на увазі — я все знаю і все бачу. Одурити мене не пощастить".