Я хочу туди бігти, на подвір'я школи, а політрук не пускає: "Ти його не врятуєш... Перев'язуй поранених! Ми вже пробували підібрати Кочеткова... Вбито бійця. Послали другого — і той там поліг..."
А я не вірю політрукові... Шукаю Альошу серед поранених і раптом бачу — йде його кінь. Бійці плачуть: "Вбито Кочеткова".
Втрата тяжка. Але не я одна таке горе мала. Були у нас кулеметники Ольга Кобякова з чоловіком. Він — перший номер, вона — другий. Якось запитує в неї Сабуров: "Смілива ти, Олю, це добре... Ну, а що, як тебе заб'ють у бою?"
"І нехай забивають,— відповідає вона спокійно.— Смерті не страшусь. Мій Сашенька тоді мене поховає".
Ось з цією Ольгою довелося мені йти в бій у містечку Сто-ліні. Поранили бійця. Я мчу до ближньої хати. Зустрічає мене старенька. Я до неї: "Бабусенько! Дайте хустку або рушника... Треба перев'язати пораненого".
"Немає в мене рушників",— відповідає.
Забігають на подвір'я кулеметники Володя Бушев та Коля Назаренко. Ми розчинили двері до кімнати, а там сидять двоє... Думали, що то наші... Далі — ще кімната. Тільки ввійшли туди, бачимо: на ліжку лежить німець з хазяйською дочкою... І колиска поряд... Німець одразу вистрілив. Мене поранило осколком розривної кулі, а Колю вдарило в руку. Я вчепилася за нього... Він біжить, а я слідом волочуся... Потім руки ослабли і я впала на гайку.
Бачила, як ввірвалися до цієї хати наші хлопці, як німці вискакували з вікон...
Я лежу. Хочу підвести голову й не можу — така зробилася важка... "Невже,— думаю,— мені кінець? І я не побачу більше донечку, і мами не побачу, товаришів..." Розумію, треба когось гукнути на допомогу, а я тільки губами ворушу, а голосу не чути. Ще відчуваю, як у шапку наливається кров і шапка важчає, важчає, а потім і зовсім зсовується з голови...
В цю хвилину на подвір'я забігло ще кілька наших хлопців, кричать: "Пароль!.. Пароль!.."
А я нічого не можу відповісти. Та вже хтось із них пізнав мене... Я лежу вся в крові... Голова і обличчя теж у крові...
Не пам'ятаю, що було потім, а коли трохи отямилась, почула голос лікаря: "Розплющуй очі! Дивись!.. Ти мене бачиш?"
Я очі відкрила, але нічогісінько не бачу.
Нас поклали в хліві... Мене і Колю Назаренка. Принесли нам печеної картоплі. Я все кричу: "Колю, дай пити!.. Дай пити!.."
Спрага була страшенна. Здається, відро б води випила сама.
З місяць нічого не бачила. Чотири місяці пе ходила, не ворушила ні руками, ні ногами. Кілька разів відправляли мене на партизанський аеродром, але літаки чомусь не приземлялись.
А згодом привезли до нас поранену кулеметницю Ольгу Ко-бякову. Прийде було чоловік її, Сашенька, сяде поряд неї й ридає.
Ой, як же він жалібно ридав!
Провідували нас бійці й командири. Зайшов і Сабуров, став біля мене: "Марусе, ти мене пізнаєш?"
"Пізнаю",— кажу, а перед очима темно, як у проваллі. Така я була слаба, немічна. "Значить,— думаю,— кінець! Не жити мені на світі. Мабуть, хірург сказав Сабурову, що мої дні лічені".
Вмирати пе хотілось. Я ж іще молода, кров здорова — мусить загоїтись рана... Я житиму! Я хочу жніи! Хочу!
Поряд зі мною лежала Ольга-кулеметниця в тяжких ранах. На п'ятий день після поранення вона померла. Поховали її в селі Езерах. Місцеві жінки обмили її, одягли в хороше плаття...
А Сашенька лишився сам. Ото прийде з бойового завдання і одразу біжить... Куди? До могили своєї Оленьки... Стане там зажурений і плаче... Гірко-гірко плаче...
У СУЗЕМЦІ
Зранку до партизанського табору прибув лісник. Сабуров зустрів його, як друга:
— Що новенького?
— Та дещо є. Поговорити треба.
— Ходімо, комісаре,— запросив Сабуров Богатиря, і через якусь хвилину в землянці вони слухали гостя.
— Про нового коменданта Суземки вже, мабуть, чули?
— Не тільки чули, а знаємо, що суземське начальство жде обіцяний фінський полк, щоб його повести й розгромити нас, партизанів.
— Схоже на правду. Так ось зібрали вони нас, лісників, оце недавнечко до коменданта Леу і давай навчати, щоб ми завели знайомство з партизанами, годували їх добре, по чарці з ними випивали. А коли даватимуть якесь доручення, то щоб не відмовлялись. Потрібно, мовляв, їхнє довір'я завоювати... Он як придумали хитро. І щоб ми точно розвідали все, де знаходиться загін, яка його чисельність, яка зброя та як зручніше підійти до табору, щоб несподівано вдарити й розгромити... Отож попереджаю.
— Хто проводив нараду? — спитав комісар.
— Сам комендант Леу, але там були і старшина Мамонен-ко, і лісничий Онцев, і агроном Землянка. Ще якийсь німецький офіцер.
Бистрий погляд командира зупинився на лісникові:
— Скажи, комендант Леу живе на приватній квартирі?
— Та вони всі живуть в окремих будинках. Скільки вже наших людей загубили, гадиі Червоноармійські родини видають, активістів видають. Сім'ям партизанів та комуністів, що не встигли евакуюватись,— нема від них життя.
— Щось придумаємо, друже,— сказав Сабуров,— а тобі спасибі за повідомлення. Хто з них добре знає наші ліси?
— Звичайно, лісничий Онцев. Але, кажуть, що й старшина Мамоненко добре знає всі урочища.
Лісник пішов. Олександр Сабуров глянув на комісара, і той одразу зрозумів, що рішення командиром уже знайдене.
— Кого пошлемо в розвідку до Суземки?
— Гадаю, що доведеться йти Марії Кеніній і Волчкову,— сказав комісар.
— На цей раз я хотів би підключити до них ще й Ваську Буровихіна.
— Добре,— погодився Захар Богатир.— Хлопець він бувалий, надійний.
...Лісовою дорогою мчать сильні, бистрі коні. Свистить вітер, скрипить під полозками саней скований морозом сніг, а осторонь стоять тихі сосни, білокорі берези, задумливі дуби. Падають від них синюваті тіні, переплітаються дивовижним мереживом на снігу, що виблискує під місяцем міріадами холодних і колючих іскор.
Коні зупиняються на узліссі. Озброєні люди встають з саней, якийсь час уважно розглядають містечко. Воно тихе, заметене снігами, безлюдне...
— Ходімо! — сказав командир.
Група зупиняється біля невеликого, але акуратного особнячка з ринвою, прикрашеною жерстяним півником.
Виставлено дозори. Кілька чоловік підходять до вікна. Стукає в шибку один. За дверима чути поквапливі кроки й роздратований жіночий голос: