Романюка. Слухаю, дом... дом... е-е... пане капрале.
Капрал {роздільно). Дом-ну-ле капрал. Розумієш? Перебреши мені ще раз — так оту пику й розквашу. (Добувши годинник на ланцюжку, довго дивиться на нього). Тек-с. Пора мені вже й патрулів піднімати. (До Романюки). Ану. йди в казарму, буди їх.
Романюка. Пане капрале, увільніть мене від цього.
Капрал. Чому?
Романюка. По-перше, я без штанів — вони мене не послухають, а по-друге — без чину я, ще який спросоння і в морду ногою заїде...
Капрал. Не заїде!
Романюка. Заїде... Та й нащо вам їх будити, пане капрале? Хай сплять, хай на ніч сил набираються— головне їм уночі не дрімати, а вдень... вдень я за свою громаду спокійний.
Капрал. Гм... Спокійний?
Романюка. Ну, звісно, не за всіх, не завжди, а так, як сьогодні,— ось неділя, свято, п'яних чимало передбачається... П'яний чоловік для нас з вами не страшний.
Капрал. А п'яних, ти гадаєш, буде чимало?
Романюка. О, до трясці! У старости п'ють. У фольксдойча п'ють? П'ють... отам і за річкою на острові, знаю, молокососи приобщаються. Ну й хай собі приобщаються. П'яному зате ніяка крамола в голову не полізе...
В цей час на острові юні патріоти приймають присягу. Посеред галявини пломеніє червоний прапор. Ось першим підходить до нього Парфен Гречаний, стає на коліно, схвильовано цілує край багряного полотнища.
— Тут, перед лицем червоного революційного прапора, під яким наші батьки звершили першу в світі соціалістичну революцію, я, Парфентій Гречаний, урочисто клянусь: всі свої сили, а якщо треба, й життя віддам боротьбі за визволення рідної землі, за честь і незалежність своєї Радянської Вітчизни!
Осяяні сонцем суворі й натхненні, підходять до прапора один за одним, стають на коліна, цілують:
— Я, Поліна Попик, урочисто клянусь...
— Я, Дмитро Попик, урочисто клянусь...
— Я, Олександр Кучер, урочисто клянусь...
— Я, Іван Герасименко, урочисто клянусь...
— Я, Іван Бєлічков, урочисто клянусь...
— Я, Юрій Ісаченко, урочисто клянусь....
— Я, Марія Коляндра, урочисто клянусь...
— Я, Михайло Кравець, урочисто клянусь... Перед очима проходять краєвиди рідної землі.
Стоять в окопах змучені, зарослі воїни — може, навіть батьки оцих підлітків — і в напрузі мовби прислухаються до їхніх далеких голосів. Ледве чутним відгомоном долинають до окопів слова юнацької клятви...
І знову бачимо Гречаного: радісний, збуджений, він стоїть з товаришами уже на відкритому узвишші острівка, ставши мовби дорослішим одразу.
— ...Тепер, коли створено комітет і прийнято присягу,— говорить він, звертаючись до товаришів,— коли всі ми зв'язані між собою на життя і на смерть, дозвольте передати людині, через яку дійшов до нас голос Одеського підпільного обкому партії, що ми, юні патріоти, не дамо пощади окупантам! Не один із них найде собі могилу отут, в степах Чорномор'я!
Поля дивиться на Парфена закоханими очима.
— Передай, Парфене,— войовниче, захоплено вигукує Бурятинський,— дарма, що малі, а битимем, аж цурки з них летітимуть!
— І ще одне, товариші,— продовжує Гречаний.— Треба дати назву нашій організації...
— Справді, як же без назви? — розвела руками Маруся.— Але яку?
— Таку треба, щоб як вогонь! — червоніючи, вигукнув Кучер.
— Іменно, як вогонь! — схвально загомоніли товариші.— Щоб серцям гарячим відповідала.
— Декабристи в сибірському засланні,— заговорив знову Гречаний,— мріяли про іскру, з якої спалахне полум'я. Великий Ленін назвав першу більшовицьку газету "Іскрою".
Поля [повільно, слово за словом пригадує рядки вірша):
Наш скорбный труд не пропадет: Из искры возгорится пламя...
Парфен (піднесено). Друзі! Хай носить наша організація ім'я... "Партизанська іскра". Хай з малої нашої іскри розгориться велике полум'я священної
партизанської боротьби!
В цей час чути, як наростає хор численних молодих голосів. Чуємо величаву, могутню пісню "Партизанської іскри".
Пізно увечері, замаскувавшись у повітці Гречаних, при тьмяному світлі закопченого ліхтаря хлопці очищають від намулу, змащують і складають недавно добутий з річки станковий кулемет. їх троє: Парфен, Іван Бєлічков і Михайло Крарець. Розмовляють напівпошепки.
Парфен (розглядаючи корпус кулемета). От штука так штука! Це ж хтось із нього фашистів косив. (До Кравця). І як тобі вдалося, Михайле, намацати його там, на самому дні Кодими?
Бєлічков. Я вже думав, що водолаз наш там і зник під водою. Жду, жду, а його нема, все десь по дну ходить... Ведмежі легені...
Кравець. Наше діло солдатське: сказано добути зброю хоч з-під землі, а ми вирішили заодно й під водою пошукати. Тільки вода вже — ух! — крижана!
Гречаний. І як він міг там опинитися на дні!.. Правда, під час відступу там таке робилося на мосту...
Кравець. Замулило його було здорово Ми ось з Іваном Івановичем (киває на Бєлічкова) ніби й при здоров'ї обидва, але попохекали, поки витягли.
Бєлічков (заглядаючи в ртвір ствола). Подумати тільки: отака маленька дірочка, а скільки у ній таїться смертей.
Кравець (до Бєлічкова). Годі тобі мудрувати над дірочкою... Клоччя подай!
Бєлічков (подавши клоччя). А ти посунься! Розлігся тут, як пан латифундор *
* Поміщик (рум.).
Кравець. Ну, ти не дуже... А то вхопиш у мене за латифундора!
Парфен. Тихіше ви, півні, бо ще почують нас... Батько іноді вночі до корови встає.
Бєлічков. Батько — то не страшно... і
Парфен. Все ж я не хотів би його в наші діла плутати: старий, здоров'я неважне...
Доки Парфен це говорить, в двох кроках від нього за комишевою перегородкою, притаївшись у темряві, стоїть^ прислухається до їхньої розмови батько — Карпо Данилович Гречаний. Крізь щілину в очереті старому добре видно і хлопців, і кулемет.
Парфен. Ні, коли що, на випадок нещастя якого-небудь, хай уже ми самі будем за все в одвіті.
Кравець. Це вірно. Старих нам сюди нічого плутати.
Бєлічков (силкуючись біля кулемета). Страчка не заходить...
Парфен. Дай сюди. (Пробує втягти кулеметну стрічку, але в нього теж нічого не виходить). От чорт!
Вийшовши із-за перегородки, перед хлопцями несподівано з'являється Карпо Данилович.
Парфен (майже злякано). Тату!
Карно Данилович (присівши біля сина). Ану дай лишень я гляну, що воно там не пускає...