— Ти все вчишся...— сказала вона якось йому.— Ти потім вивчишся і .станеш паном, а я так...
Вона не доказала, схилилася Михайлові ка плече й заплакала, їй було боляче за свою темноту, за своє одноманітне життя, без запалу, без боротьби, без людей і науки. Вона розуміла, що він ще трішки підросте, підучиться, а потім потягнеться й полетить кудись далеко, і, хто знає, чи доведеться їм коли навіть побачитися.
Од цих сліз, от тремтячих Лукерчиних плечей у'Михайла боляче зробилося на душі. Він пригорнув її до себе і щиро і тепло сказав:
— Не плач, Лукерко! Ми будемо завжди і скрізь разом... Лукерка всміхнулася крізь сльози. Вона любила його. Він
був круглий сирота, і Лукерка замінить йому всіх найдорожчих людей ка світі.
І довго ще сиділи вони та говорили, а над ними світив місяць і пливли сріблясті зорі.
8
Сенько бігав по малій Михайловій хаті, скаржився:
— Пропало моє життя: ні сюди ні туди! Диявол проклятий! От панич — у комірчиках і манжетах, майбутня права рука в млині, а тут батько, як проклятий, пріє у млині, мати хустини чистої не має. Він дума, купив мене? Чорта лисого!.. Я йому покажу!..
Лице його зачерзонілося, очі заблищали:
— А що я тепер? Ні пан, ні робітник, од чорної роботи одвик, чи й не бачив її, а панське мене ножем в серце ріже. Хе-хе!.. Купив дурня за комірчики. Цей лягавий з хамської породи — буде щирий на службі! Аж так! Гляди! Впіймав... Але що ж мені робити? Куди посунутися? Легко сказати: кинуть усе... А за що я вчеплюсь?
Сенько зупинився і вп'явся руками в своє гладенько причесане волосся:
— Де ти, буйний Сенько? Шаромижник, босяк, шмаро-воз, задирака? Нема тебе... ех! — І бризнули сльози у хлопця, й покотилися через біле личко на чисті комірчики.
— Сядь, Сеню, і заспокойся! — взяв його за руку своїми, з'їдженими вугіллям, руками Стьопка.— Тут діло дуже просте. Хай пан паном буде, а тобі що? Як хочеш послухати мене, то роби так: служи, дослужиш, навчайся біля того господарства економіцького ходити. Що взнаєш,— за плечима не носити. Важка така школа, але що ж? Де наш брат не вчиться?.. Тільки борони тебе боже піти в ту прокляту кочегарку: висушить, спече, замучить, очі випалить, душу скалічить.
— А там її хіба не калічать?! — вирвалось у Сенька.
— Калічать, Сешо! Наша школа важка, завжди калічить. Тільки там краще, ніж у кочегарці. Я ж кажу, залишайся в пана й учись,—г колись знадобиться. Принаймні хоч хліба легкий кусок з'їси. А то ще й так подумай — кинеш ти, другий знайдеться, а машина й далі буде собі йти, ніби нічого такого не сталося.
Хвилювався Сенько, хвилювався і Стьопка, а Михайло заклопотано сказав:
— Майбутнє таке невідоме, що хто зна, що ще може трапитися. Тільки от, скільки я не читав наших захалявних книжечок, а всі розказують, що скрізь і в кожній країні в певні часи були...— тут голос його понизився і він, майже пошепки, докінчив: — Революції. Були революції у Франції, у Німеччині, в Англії, і в нас буде... І скрізь, і завжди траплялось так, що після кожної революції все старе гинуло і нові люди заходжувалися творити нове життя. Ми ще молоді. Ми ще довго будемо жити, і може, ще й нам пощастить на революцію. А тоді... Знаєш, що тоді буде, Сеню? — голос його ледве помітно тремтів.— Невже ж всидимо по конторах та цехах? Невже ми не зможемо порахуватись з нашими панами та хазяїнами?.. А поки що що зробиш? Я знаю, що ти задихаєшся там, але ми зможемо тобі
ПО?Ж)ГТИ...
— Хто ви? — ледве чутно кинув Сенько.
— Ми... Ти не знаєш... У нас тут гурток революціонерів... Тільки... ш-ша... Ми знаєм, що робити... Йди до нас, а там — видніше буде...
Довго ще говорили в маленькій Михайловій кімнаті. Як і з початку життя, їх було троє. Тільки тепер це були не ті безтурботні пустуни. Пройшло щасливе дитинство: перед ними стало велике многогранне життя повноліття.
РОЗДІЛ 9-Й І ОСТАННІЙ
У тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році вибухнула війна. Все закрутилося й пішло вниз головою. В п'ятнадцятому пішов на фронт Стьопка, у шістнадцятому — Михайло. Сенька викрутив пан: саме тепер йому потрібні були робочі руки: хліб уряд вибрав з току.
Три тяжкі роки тяглися, як десятки літ, і за цей час товариші зовсім не бачилися. Михайло листувався з Лукеркою. Вона писала йому теплі листи, де розказувала про все, що робилося. Розказувала про Сенька, але не все. "Розкажу, як побачимося..." — стояло в листах, і Михайло догадувався, що говорить про Сенька — значило б видавати його військовій цензурі. Напевне, він не сидів склавши руки.
Був квітень сімнадцятого року. Весело прискало весняне сонце і на дерева, що вже розпустилися, і на вулицю, що кипіла од люду. Солдати слабосилої команди — Стьопка Опара та Михайло Осокоренко — сиділи на ґанку шпиталя і жваво говорили про нові події, про недавно пережите, про свою зустріч і про все, все. Сміялося сонце, і сміялись вони до нього, до весни, до революції. Обоє вони були поранені на фронтах, але то дрібниця... Бо наспіла революція, і вони, підгоївшись та підлікувавшись,— знову кинуться, та вже не смерті в обійми, а в обійми нового життя.
Вулицею сновигали люди, веселі і такі ж щасливі, як і ці двоє...
Раптом їх очі зупинились на другій двійці, що стурбовано розглядала їх будинок і напис на воротах.
— Глянь! — скрикнув Михайло.— От, сто бісів і сто відьом, на заклад, що то Сенько і...
— Лукерка! — схопився з місця Стьопка і, шкутильгаючи на поранену ногу, кинувся до воріт.
— Стьопка!
— Секько!
— Мишо!
Всі четверо збилися докупи, обнімалися, цілувалися, дивилися й ке могли надивитися одне на одного.
Всі четверо знову були вкупі. Всім чотирьом знову сміялося сонце.
— Ну, а тепер що, як, хто, куди? — говорив увечері Сенько, оглядаючи всіх товаришів.— Щодо мене, то я весь до послуг революції. Розквитався з паном, подякував йому за науку, хоча,— Сенько голосно засміявся,— він не дуже був радий з тієї подяки. Та я заспокоїв його, сказавши, що при соціалізмі всім буде хороше і всі будуть запанібрата.
— А ти ж, Лукерко? — підвів на неї очі Стьопка.— Ти що думаєш?..
— Еге, і про це ми вже подумали в нашім комітеті.
— Як? Хіба і Лукерка теж?
— То виходить, що всі круглим числом... теє...