— То дуже цікава книжка...— не втерпів Михайло.
— Еге ж? — перепитав Киламут.
— Страшенно. Я вам міг би прочитати одне таке місце, що чорт його знає!
Киламут аж остовпів.
— Почитаєш? Мені? — Потім зрадів і аж, врешті, тихо сів на ліжко.
— Ну, читай.
Михайло взяв до рук книжку, підсунув лампу й почав читати. То була книжка про життя рослин, про життя квіток. Простими й зрозумілими словами говорилось там, як збудовані, як ростуть і годуються дерева, як мудро природа все зробила і як доцільно, гармонійно й прекрасно все збудувала.
Рівно, лише іноді спотикаючись на довгих словах, котився Михайлів голос. До книжки були прикладені малюнки, і часто голови читача і Киламута стукались лобами, розглядаючи ті малюнки...
— Хороше. Дуже хороше.— Промовив нарешті Киламут, коли Михайло залишив книжку.— Все хороше і ке так, як у людей. Все мудро, все просто і ясно. Росте дерево, росте квітка, і нема їм ніяких турбот, ніяких інших чортів, що ними повне життя. Природа панує там, а тут — люди. Там клітинка, чи як її там, допомаґає одна одній, а тут тиснуть, та ще й як тиснуть. Еге ж...
Довго ще говорили обоє, обмірковуючи прочитане, то знову так просто, з приводу якоїсь думки, що випадково надходила одному чи другому до голови. Вечір пройшов непомітно.
Врешті Киламут почав збиратись додому. Підвівся, взяв до рук шапку, повертів її сюди, туди,— зітхнув, а потім підійшов до Михайла, взяв за руку, стиснув і прошепотів на вухо:
— Є й у мене гарна книжка.,, дорога книжка... от оту якби прочитати... тільки щоб з людьми, щоб більше людей чуло... дорога книжка... Така, дорога, що кров'ю за неї платили. Там багато є чого, а особливо про наше злиденне життя...
— Так що ж,— сказав Михайло,— давайте я і її прочитаю. То була одна із захалявних робітничих книжок, що дуже
докладно розказувала про суспільний лад, про роль робітників у державі, про їх кривди, злидні, про знущання над ними та про все те, що тепер кожен хлопчик-школяр знає і про що тільки неясне уя'влеиня мав Михайло.
І він ту книжку прочитав із захопленням, а потім ще багато раз перечитував її і з Киламутом, і з іншими робітниками потай, вечорами, щоб ніхто не бачив.
Книжка ця розбурхала цілий рій думок у молодого робітника на все, що йому здавалось неясним, на все, на що він раніш не звертав уваги,— він почав накидати пильним оком і скрізь бачив те, чого не помічав раніше. Помітив тісноту і бруд у своєму цехові, помітив з'їджені працею обличчя й руки, згорблені спини, невеселі очі.
А потім враз сів і взявся за пензлик. Рука тремтіла, і щось стискало за горло. В грудях тіснилися й бунтувалися якісь дивні почування, якісь ще не відомі сили...
Тоді кожного дня після роботи почали приходити в кімнату до Михайла робітники, переважно ті, що найбільше зазнали від тяжкої праці. їх і почав малювати Михайло. Коли тепер він дивився на цих людей, то вони здавалися йому не такими, як завжди. От у цього плечі якісь вузенькі й велика голова, мовчазна, байдужа, придивишся до неї — і страшно від тієї байдужості стане. В іншого знову якось дивно випинаються руки,— незграбні, порепані, скарлючені; весь чоловік стоїть тут, у кімнаті, а здається, що видно лише оті руки. Ще в іншого постать так вигнулась, так обмалювалась, що обкреслить її — і вся людина, як жива стане. Так бачив, так і малював Михайло, ї незабаром розкотилась слава про талановитого хлопця й гарну картину, що її він намалював. Щодня, а особливо в свята, до Михайла приходили одвідузачі: гімназисти, прикажчики, писарі, навіть дівчата приходили. Якийсь студент особливо гарячився й говорив про те, що у хлопця талант і що картину треба оді-слати на виставку, що вона зробить фурор серед суспільства.
І Михайло, а особливо Киламут приєдналися до цієї думки й підтримували її, але... але їх замір попередила поліція. Вона таки справді картину взяла, але, куди надіслала, про те ніхто ніколи не довідався.
Михайло прийшов додому, коли поліція вже похазяйнувала. Господарка розповіла про подію. Що поробиш? Ліг Михайло на ліжко, закрився подушкою й гірко-гірко заплакав.
Киламут боявся більших ускладнень і особливо у млині. Тим більше, що подія наробила шелесту. Всі жваво обговорювали пригоду. Скрізь можна було побачити купкй з двох, трьох і більше людей, що сперечалися й виявляли своє незадоволення: хто голосно, хто тихенько, щоб ніхто не почув.
Михайло зробився героєм — особливо серед своїх товаришів по вечірній групі і серед деяких гімназистів. Навіть млинове начальство забажало ближче побачити от такого свого робітника. Старий господар млина звелів покликати до себе хлопця-художника.
Михайло прийшов і став біля дверей.
— Ну, що ж стаз, сідай.
Дід нервово сіпнув плечем і показав на стілець. Він не був сердитий з лиця, і це підбадьорило Михайла.
— Так ти художник? — спитав він допитливо, приглядаючись до хлопця.
— Ні,— відповів Михайло,— я ваш робітник із малярського цеху.
— Та це я й сам знаю! — нетерпляче прикрикнув дідок.— Ти кажи — картину ти малював?
— Я.
— От так би й давно!..
Господар одкинувся на спинку крісла і ще раз обдивився Михайла з ніг до голови.
— А де ж ти вчився?
— Сам навчився. Охоту до цього маю. Ще як маленьким був, то вже малював. Я тут, у дворі, з дідусем лсив, з сторожем старим, що ото помер, може, знаєте?
— Те-те-те! — зацмокав господар губами.— Іванів син, чи то пак приймак?..
Михайлик опустив вниз голову:
— Еге ж...
На цьому й скінчилась панська цікавість.
Довшою й теплішою була приязнь одного гімназиста, що безплатно взявся Михайла вчити. Вони вдвох прочитали багато книжок, і все прочитане Стась — як звали того гімназиста — ще й пояснював так, щоб для Михайлика не пропала жодна цікава думка, яку він міг або пропустити без уваги, або не зрозуміти. Але, працюючи зі Стасем, він не залишив і своєї вечірньої школи. Вона йому давала багато цікавого і з боку знань, і з боку думок, що ними були завжди набиті голови курсантів. "До кращого, до ліпшого, до яснішого життя",— кричала кожна така думка, і Михайло дерся, скільки вистачало сили.
Із Лукеркою бачився він не дуже часто, бо не було часу, але коли вже бачилися, то радості їх не було кінця. Вдвох їм було так гарно, як ні з ким. Гуляли в лісі, жартували, бігали, а то й серйозно говорили: Михайло про свої справи, а Лукерка про свої. І завжди було так: чим докладніш і довше Михайлик розповідав про себе, про свої успіхи, пригоди чи неприємності — тим смутніша ставала Лукерка.