Трибуни охнули, і в Парамона потемніло в очах. Він боявся вже й глянути на табло, де засвітилося 91:92, а секундні цяточки замигали у сто разів швидше. Невже поразка? Треба негайно щось робити. Парамон знову зірвався з місця й закричав з останніх сил:
— Швидше! Вкидай! Ну! Ну-у-у!..
"Буревісник" кинувся в атаку; одна передача, друга, третя (що ж вони тягнуть!), ще пас, м'яч у повітрі — і тут пронизливо завила сирена. Кінець.
На майданчику вчинилася чехарда — італійці на радощах не знаходили собі місця, підкидали вгору горбоносого, а розчаровані болільники посунули до виходу, і ніхто не помітив, як безсило опустився на лаву Парамон. В його очах заблищали сльози, сором признатися, але Парамон справді заплакав, бо тієї хвилини він уже не був ні суддею, ні тренером, ні гравцем, а був собі простим уболівальником, який, одначе, найдужче за всіх сьогодні жадав перемоги.
Отут і сталося найдивніше. Коли італійці ще витали на сьомому небі і переминали одне одному кості, коли наші гравці, повісивши спітнілі носи, рушили до роздягальні, ніхто не звернув уваги, як до арбітра підкотився кругленький дядечко з чорненькими вусиками і рішуче замахав руками.
То був представник міжнародної федерації, інспектор матчу (наступного дня дізналися з газет), котрий застеріг, що сирена спрацювала на три секунди раніше, отож мусили їх догравати. Суддя покірно кивнув головою і викинув угору три пальці. Італійці нічого не могли второпати, згарячу ще впиралися, заявляли протести, але що вдієш — суддя є суддя, мусиш коритися. Та й подумати тільки — що таке три секунди? Ніщо.
Так само думали й глядачі. Вони навіть уже не сідали і далі штовхалися до виходу, лиш голови повернули у бік майданчика, щоб на ходу додивитися цю комедію.
А втім, один чоловічок, котрого тут усі прозивали Шлангою, так не думав. Він раптом ожив, знову скочив на ноги і, склавши долоньки рупором, закричав:
— Часу вагон!!! Довгий пас Горі! Гора — під щит!
Чи то й справді його почули і все робилося за Парамоновою вказівкою, чи, може, просто не було іншого виходу — важко сказати, але все сталося блискавично. М'яч полетів од щита до щита, він ще був десь над серединою майданчика, коли кращий центровий світу вистрибнув угору і ніби завис у повітрі — то був незбагненно затяжний стрибок,— і всі італійці хмелем повилися довкола Гори, але пальці, які були найвище, пружно торкнулися м'яча — і він влетів куди треба.
Певна річ, ніхто не почув сирени у тому галасі, що сколихнув Палацом спорту, зате всі побачили, як суддя змахнув рукою і пальцем показав униз — 93:92.
Тепер уже з "Буревісника" утворилася мала-купа-невеличка, на майданчик помчали Охріменко і ще якісь люди, і тоді й Парамона підхопила нечиста сила і, як вітер перекотиполе, погнала на майданчик — через бар'єр, через ряд міліціонерів і тренерські лави. Баскетболісти обнімали усе, що траплялось під руки, і коли він протиснувся до Гори, той ухопив його, як дитину, і підкинув угору, аж вітром гарячим обдало Парамона.
— Я ж казав! Я ж казав! — захлинався од радості Парамон, проте Гора його вже не чув, баскетболісти підхопили Охріменка і гойдали його, як іграшку, а Парамон бігав довкола і все повторював: — Я ж казав! А хіба я що казав... Бач, бач...
Однак цього по телевізору не показували, через те Парамонові не дуже-то й вірили, коли він розповідав, як "Буревісник" посадив у калошу професіоналів завдяки йому.
— Це він, мабуть, тебе вгору підкинув, а впіймати забувся, ге? — оскалився коло своєї діжки Валькуй.
Мужики сміялися, аж дим цигарковий гойдався в буфеті, і тільки Степан Гой приклав до губів вузлуватого пальця й сказав:
— Ану, цитьте мені! Кому не інтересно, хай не слухає. Розказуй, Парамошо, то вони так, з дурного ума.
Далі вже ніби й не було чого розказувати, але раз просять, то де подінешся.
— Отако ми з ним і зійшлися.— Парамон узяв кухоль і, хоч насьорбався того пива по саму зав'язку, знову почав поволеньки тягти, щоб виграти час.
— Ну, обійняв він тебе, а далі що?
— Далі? Далі ми разом пішли в роздівалку, побалакали трохи.
— Про що?
— Про що? А про цю ж гру з італійцями. Вони мене всі обступили, ну, кажуть, якби не ти, то ще не вгадано, чим би й скінчилося все. Та що я, кажу, не я ж м'яча закинув. А вони: ну-ну, не прибідняйся, сам знаєш, як ти нас виручив.— Парамон бере кухоль, але вже не п'є, а тільки губи вмочає. Однак вдає, що пиво йому до смаку, і покректує від задоволення.
— А далі що? — Степан такий уважний, що краще б уже мовчав.
— Далі? А далі вони почали роз'їжджатися по домах.
— На трамваї? — встромляє носа Валькуй.
— Ні, чому ж? На машинах. У них же у всіх машини свої. "Волги". ГАЗ-24. У Гори біла така.
— А ти ж на чому? На "горбоконику"?
— Ні, мене Гора підкинув.
— Я ж кажу, підкинуть підкинув, а впіймати забувся. Ти що — головою вдарився?
— Ну, хватить! — Степан Гой стукнув долонею по столі, наче муху вбив, і підвівся.— Ходімо, Парамошо. Засиділись.
Не вірили Парамонові, ще й насміхалися, а таки ж трапилася нагода довести, на чиєму боці правда.
Якось Парамон приймав багаж, коли це раптом прибігає захеканий Коля Горобець, технік їхній, та:
— А ти хоч знаєш, чиї оце чемодани?
— Як — чиї? — не зрозумів Парамон.— Мої.
— Та ні, я знаю, що ти їх везтимеш. Я про тих, чиї вони насправді.
— А яке мені діло? — здивувався Парамон.
— А таке, що це "Буревісник" летить у Белград, пойняв? Баскетболісти! Он вони вже на посадку пішли. Там такі здоровані.
— "Буревісник"? — Парамон як тримав у руках чийсь портфель, то так і кинувся з ним до виходу на посадку, спасибі, Коля Горобець вихопив його на ходу і поклав на місце.
А там біля виходу топталося вже чималенько цікавих, і свої ж, аеродромівські хлопці, збіглися подивитися, кашкети па потилиці позбивали, дивувалися.
— Диви, диви, оно він.
— Хто?
— Та Горенко ж, чи як його.
— Який Горенко?
— Ну цей же, що Парамон про нього тороче. Гора.
— Де?
— Та ото ж, найвищий.
Парамон трохи припізнився, бо коли підбіг до гурту, то пасажири на Белград уже рушили до літака, але він одразу побачив серед них гравців "Буревісника" і найпершого — Гору, котрий і за своїх товаришів був вищий майже на голову. Парамон впізнав його зі спини, він би за тисячу кілометрів упізнав найкращого центрового світу, який завжди трохи горбиться в плечах, ніби соромиться свого велетенського зросту. Горбиться, але ж, мабуть, немає красивішого хлопця ніде на землі, он він який, Гора, що йому той Белград, що йому та Америка.