Я сміюся, хоча думаю про ту десятирічну Марго, яка була закохана в десятирічного мене.
— Так от, у повісті,— провадить вона, — Квентин з Марго і Мирною Мустелою розслідують таємничу смерть Роберта Джойнера, який загинув так само, як і в реальності, тільки не сам застрелився, а хтось йому допоміг. Ну і ми намагаємося дізнатися, хто це був.
— І хто ж?
— Хочеш, щоб я тобі кінцівку розповіла й зіпсувала інтригу? — сміється вона.
— Ну, — кажу я, — тоді я ліпше все прочитаю.
Марго розгортає нотатник і показує мені сторінку.
Зрозуміти нічого не можна, і не тому, що у неї поганий почерк, а тому, що на горизонтальні рядки накладаються ще й вертикальні.
— Перехресне писання, — каже вона. — Усім, крім Марго, читати важкувато. Тож доведеться розповідати, але ти спочатку пообіцяй, що не гніватимешся.
— Обіцяю, — кажу я.
— З'ясовується, що злочинець — брат колишньої дружини Роберта Джойнера, яка любила випити. Він збожеволів, бо ним заволодів дух лютої домашньої кицьки, яка жила ще в Давньому Єгипті. Класна повість, я ж сказала. Так от, ми з тобою і Мирною Мустелою знаходимо вбивцю, він намагається пристрелити мене, але ти кидаєшся під кулю і героїчно вмираєш у мене на руках.
— Пречудово! — регочу я. — Початок багатообіцяючий: я, закохана в мене красуня, таємниця й інтрига… і тут мене пришили.
— Ну так, — усміхається Марго. — Але я просто змушена була тебе вбити, а то нам під кінець залишалося тільки зайнятися цим самим, а в десять років я була не готова таке писати.
— Справедливо, — погоджуюся я. — Та коли редагуватимеш, щось таки має відбутися.
— Ну, хіба що потому як тебе застрелять. Поцілунок перед смертю.
— Дуже мило з твого боку.
Я міг би встати, підійти до неї і поцілувати її. Міг би. Але ще далеко не все зруйновано.
— Отож, я закінчила свій детектив у п'ятому класі. За кілька років я вирішила втекти в Міссісіпі. І почала записувати план утечі просто згори на цьому старому творі, а потім поїхала маминим автом за тисячу миль, залишивши в тарілці підказку. Сама поїздка мені не сподобалася — було дуже самотньо. Але мене тішив той факт, що я це утнула. Тому я заходилася планувати всілякі приколи: як звести конкретних дівчат з конкретними хлопцями, як прикрасити будинок туалетним папером, усілякі нові секретні мандрівки і все такс. До початку першого курсу я списала півнотатника і вирішила, що викину ще одного коника — справжнього коника — і втечу.
Марго збирається провадити, але я змушений її перебити:
— Слухай, а справа в місті чи все ж таки в людях? А якби люди були інші?
— А як можна відокремити одне від іншого? Люди — це місце — це люди. Та в будь-якому разі, по-моєму, дружити там більше ні з ким. Я гадала, що всі або налякані, як ти, або неуважні, як Лейсі. А…
— Я не такий уже й наляканий, як ти думаєш, — заперечую я. І це правда. Я зрозумів це тільки після того, як сказав, але все ж таки…
— Стривай, я дійду й до цього, — каже Марго, мало не плачучи. — Так от, коли я вчилася на першому курсі, Гас відвіз мене в Оспрі… В цей занедбаний торгівельний центр. І потім я почала регулярно їздити туди сама, просто тусуватися і плани свої писати. І до останнього курсу в мене вже всі думки були тільки про цю остаточну втечу. Не знаю, може, через те, що я цю свою давню писанину перечитала, але я вирішила включити у свої плани тебе. Я вирішила, що ми все це робитимемо разом — ну, в "Морський світ" заліземо, наприклад, — хотіла, щоб ти перестав бути таким чемним хлопчиком. Я розраховувала на те, що ця ніч тебе розкріпачить. А потім я зникну, а ти запам'ятаєш мене назавжди.
План виходив сторінок на сімдесят, і я вже була готова до його реалізації, все в ньому сходилося дуже добре. І тут я дізнаюся про Джейса і вирішую тікати. Негайно. Атестат мені не потрібен. Який у ньому сенс? Але спочатку слід підігнати план під обставини. І тому я цілий день сиджу з нотатником, редагую, включаю в свого "великого коника" Бекку, Джейса, Лейсі й усіх, кого я помилково вважала друзями, щоб, перш ніж кинути їх назавжди, показати їм, як я їх усіх ненавиджу.
Але мені все одно хотілося, щоб поруч був ти. Мене досі вабила думка зробити тебе бодай трохи схожим на крутого героя з моєї дитячої повісті.
А потім ти мене здивував, — провадить Марго. — Я всі ці роки вважала тебе паперовим хлопчиком: ти здавався мені двовимірним — і як персонаж, і як людина, — в житті ти був, певна річ, інший, але все ж таки плаский. Але в ту ніч ти раптом виявився справжнім. І все це вийшло так незвично і прикольно, що я, повернувшись уранці до себе в кімнату, почала скучати за тобою. Мені хотілося зайти до тебе, побути з тобою, поговорити, але я вже вирішила, що поїду, тому треба було їхати. В останню секунду мені спало на думку заповісти тобі Оспрі. Лишити його тобі, щоб ти зробив ще один крок геть від отого-вічно-переляканого-кота.
Ну, отож. Таке. Думати довелося дуже швидко. Я наліпила плакат з Вуді на жалюзі, обвела пісню на платівці, підкреслила два рядки в "Пісні про себе" не тим маркером, яким користувалася, коли читала її для себе. А коли ти пішов у школу, я залізла до тебе через вікно і засунула в двері записку. Потім сама поїхала в Оспрі: почасти тому, що ще не була готова виїхати, а почасти тому, що там треба було прибрати, перш ніж туди потрапиш ти. Зрозумій, я не хотіла, щоб ти хвилювався. Тому я зафарбувала напис — я не знала, що його все ж таки вдасться прочитати. Видерла сторінки з календаря, якими користувалася, зняла мапу — вона там висіла відтоді, як я відшукала на ній Аґлое. А потім я зрозуміла, що втомилася і мені поки нема куди їхати, й лягла спати. Отак я там дві ночі провела — збиралася на мужності, напевно. А ще, може, сподівалася, що ти знайдеш мене швидше. Але потім я все ж таки поїхала. Сюди діставалася дві доби. І відтоді я тут.
Здається, вона закінчила, а в мене є ще одне питання.
— А чому саме сюди?
— Паперове місто для паперової дівчини, — каже Марго. — Я вперше дізналася про Аґлое з книги "цікавих фактів", років у десять-одинадцять. І постійно про нього згадувала. По правді кажучи, коли я ходила в "Сан-Траст", включно з нашою спільною вилазкою, я думала не про те, що всі люди з паперу. Я дивилася вниз і думала, що з паперу я сама. Це я квола, це мене можна зім'яти, а не всіх інших. І от у чому секрет. Людям подобається цей образ паперової дівчини. Завжди подобався. І найгірше те, що він притягував мене саму. Я його культивувала, розумієш?