Марго довго мовчить, мене лякає її погляд, і я зупиняюся. "Тут ми стоїмо з цією загадкою вдвох", — як писав Вітмен.
Нарешті вона каже:
— Дайте мені хвилин п'ять, — а потім знову сідає за стіл і продовжує писати.
Я спостерігаю, як вона пише. Загалом вигляд у неї, як і раніше. Не знаю чому, але я чекав, що вона зміниться. Стане старшою, і я насилу її впізнаю, коли побачу знову. Аж ось вона переді мною, за оргсклом, і на взір вона геть як Марго Рот Шпігельман, як дівчина, яку я знаю з двох років, дівчина, що її я витворив собі й покохав.
І тільки тепер, коли вона згортає нотатник, ховає його в наплічник, підводиться і йде до нас, я розумію, що цей мій образ був не тільки хибний, а й небезпечний. Неправильно гадати, ніби людина — це більш ніж просто людина.
— Привіт, — каже Марго до Лейсі, всміхаючись. Спочатку пригортає Лейсі, потім вітається за руку з Беном, потім з Радаром. Звівши брови, каже: — Привіт, К., — і обіймає мене, поспішно і неміцно. Я волів би потримати її довше. Мені хочеться, аби щось сталося. Хочеться, аби Марго заплакала в мене на грудях, щоб сльози котилися замурзаними щоками і крапали мені на футболку. Але вона лише квапливо мене обіймає і сідає на підлогу.
Я сідаю навпроти, Бен, Радар і Лейсі — поряд зі мною, обличчям до неї.
— Радий тебе бачити, — за якийсь час мовлю я, і мені здається, ніби я уриваю якусь безмовну молитву.
Марго відкидає з чола пасмо. Здається, вона добирає слова, перш ніж заговорити.
— Я… е-е-е… Е-е-е… Мені нечасто буває важко зібратися на думці, так? Просто останнім часом я ні з ким не розмовляла. Гм. Може, почнемо ось із чого: що ви в біса тут робите?
— Марго, — каже Лейсі.— Господи Ісусе, ми так хвилювалися!
— Хвилюватися немає чого, — радісно відповідає Марго. — У мене все гаразд, — вона підносить великі пальці обох рук. — Все о'кей.
— Могла би подзвонити і повідомити про це, — в голосі Бена звучить розчарування. — Не довелося б їхати чортзна куди.
— Як показав мій досвід, Кривавий Бене, якщо йдеш, то йди! Ти, до речі, чому це в сукні?
Бен червоніє.
— Не називай його так, — різко каже Лейсі.
Марго вражено дивиться на неї.
— Боже, ти що, зустрічаєшся з ним?
Лейсі мовчить.
— Ти з ним справді зустрічаєшся, — констатує Марго.
— Ну, взагалі воно так, — відповідає Лейсі.— І взагалі він класний. І взагалі ти — стерво. І взагалі я йду. Приємно було побачитися, Марго. Дякую тобі за те, що цілий місяць останнього класу залякувала мене та змушувала почуватися лайном, а потім повелася як стерво, коли ми тебе знайшли, щоб переконатися, що в тебе все гаразд. Дуже приємно було запізнатися з тобою.
— Мені теж. Ну, тобто, без тебе звідки б я дізналася, яка я гладка?
Лейсі підводиться і простує до виходу, підлога аж вібрує від її ходи. Бен рушає за нею. Я обертаюся — підводиться і Радар.
— Я тебе ніколи й не знав до цих твоїх підказок, що ти полишала, — каже він. — І підказки мені подобалися більше, ніж ти сама.
— Що він верзе? — питає мене Марго. Радар не відповідає. Просто йде собі.
Мені, звісно, теж треба піти з ними. Вони ж набагато більші друзі для мене, ніж Марго. Але у мене є до неї запитання. Коли вона підводиться і йде назад до своєї кабінки, я починаю з найочевиднішого:
— Чого ти поводишся як свиня?
Тут Марго враз обертається, хапає мене за футболку і кричить:
— А як ти собі уявляв, якщо ви приперлися сюди без попередження?!
— А як би я тебе попередив, якщо ти наче з лиця землі зникла?!
Марго мружиться, і я розумію, що їй нема чого на це відповісти, тому й далі тисну. Я страшенно сердитий. За те… за те… не знаю. За те, напевно, що вона виявилася не тією Марго, яку я очікував зустріти. Не тією Марго, яку я собі малював останнім часом — і, як мені здавалося, правильно малював.
— А я гадав, ніби ти після тієї ночі ні з ким не виходиш на зв'язок, тому що в тебе якась важлива причина є. І… ось вона, твоя причина? Стати волоцюгою?
Вона випускає мою футболку, відштовхує мене.
— Ну і хто після цього свиня? Тільки так і можна йти. Для цього треба зібрати всю себе і враз відірвати — мов пластир. А ти можеш і далі бути собою, Лейсі може і далі бути собою, нехай усі будуть і далі собою, а я — собою.
— Так, тільки я не міг бути собою, бо думав, що ти померла. Дуже довго думав. І довелося накоїти різної дурні, якої за інших обставин я нізащо не утнув би.
Тут Марго починає верещати на мене і знову хапається за мою футболку, щоб опинитися зі мною віч-на-віч.
— Ой, маячня. Ти сюди їхав зовсім не для того, щоб переконатися, чи все зі мною гаразд. Ти приїхав, бо хотів порятувати бідолаху Марго від її розладнаної особистості, хотів, щоб я до кінця життя дякувала лицареві в блискучих латах, щоб скинула одяг і благала взяти моє тіло.
— Маячня! — кричу я, бо це майже так і є.— Ти ж просто гралася з нами? Хотіла навіть після свого від'їзду лишитися центром нашого всесвіту, щоб усі думки крутилися лише навколо тебе.
Марго і далі верещить, я навіть не думав, що її голос може бути таким гучним.
— К., та ти навіть не на мене гніваєшся! Ти гніваєшся на образ тієї Марго, що живе у тебе в голові з самого дитинства, і, крім нього, нічого не бачиш!
Вона хоче від мене відвернутися, але я хапаю її за плечі, обертаю до себе і, не відпускаючи, кажу:
— Ти взагалі думала про те, як сприймуть твоє зникнення? Про Руті? Про мене, Лейсі, про всіх інших, кому ти була небайдужа? Ні. Звісно ж, ти не думала. Бо навіщо думати про те, що відбувається не з тобою! Так, Марго? Так?
Вона більше не пручається. Згорбившись, іде до свого "кабінету". Буцає ногою стіни з оргскла, ті з гуркотом падають на стіл і крісло, а потім з'їжджають на підлогу.
— ЗАТКАЙСЯ, ЗАТКАЙСЯ, ВИРОДКУ!
— О'кей, — погоджуюсь я. Чомусь те, що Марго розлютилася, допомагає мені заспокоїтися. Я починаю говорити з нею, як моя мама. — Я заткаю пельку. Ми обоє в нестямі. А у мене до тебе ще багато запитань.
Вона сідає в крісло, поставивши ноги на оргскло, яке допіру було стіною. І втуплюється в куток. Між нами футів десять.
— Як це ви мене розшукали?
— Я гадав, ти хотіла, щоб ми тебе знайшли, — кажу я так тихо, аж навіть дивуюся, що вона почула.