Почистивши зуби, я трохи покóпав Бена, сподіваючись його збудити, а потім вийшов з кімнати в шортах і футболці. За столом я побачив аж п'ять душ. Своїх батьків. І батьків Марго. А ще високого і міцного чорношкірого чолов'ягу у величезних окулярах і сірому костюмі. В руках він тримав якусь течку.
— Е, здрастуйте, — привітавсь я.
— Квентине, — запитала мама, — ти в середу ввечері бачив Марго?
Я увійшов до їдальні і став, прихилившись спиною до стіни, навпроти незнайомця. Відповідь на таке запитання я вже обдумав.
— Так, — сказав я. — Вона десь опівночі з'явилася біля вікна, ми трохи поговорили, а потім її зловив пан Шпігельман і повів додому.
— А… після цього ти її не бачив? — поцікавився батько Марго. Він здавався досить спокійним.
— Ні, а що?
Мені відповіла її мама — досить напруженим голосом.
— Бачиш, Марго втекла. Знову, — вона зітхнула. — Це вже який… четвертий раз, Джошу?
— Та я вже з ліку збився, — невдоволено відказав він.
Тут заговорив цей чорношкірий:
— Ви до нас звертаєтеся вп'яте… — Кивнувши мені, він представився: — Детектив Отис Ворен.
— Квентин Джейкобсен.
Моя мама підвелася і поклала руки на плечі пані Шпігельман.
— Деббі,— сказала вона, — мені так прикро! Це таке розчарування.
Мені цей фокус уже був знайомий. Це спеціальний психологічний трюк, називається "емпатичне слухання". Ти описуєш почуття іншої людини, щоб у неї склалося враження, ніби ти її розумієш. Мама на мені постійно практикується.
— Я не розчарована, — відказала місіс Шпігельман. — З мене досить.
— Так, — підтвердив містер Шпігельман, — по обіді прийде майстер. Ми міняємо замки. Їй уже вісімнадцять. Ну, тобто детектив сказав, що ми нічого не можемо вдіяти…
— Ну, — перебив його детектив Ворен, — я не зовсім так висловився. Я сказав, що вона вже не дитина, яка зникла безвісти, у неї є право піти з дому.
Батько Марго звернувся до моєї мами.
— Ми навчання в коледжі з радістю оплатимо, але з цією… цієї дурістю ми миритися не можемо. Конні, їй уже вісімнадцять років! А вона й досі така егоцентрична! Їй час би навчитися оцінювати наслідки своїх учинків.
Мама зняла руки з плечей пані Шпігельман.
— Я наполягаю, що ваші дії повинні бути продиктовані любов'ю.
— Конні, це не твоя дочка. Вона не об тебе останні десять років ноги витирала, як об килимок. Нам треба і про другу дитину подбати.
— Та й про себе теж, — додав її чоловік. Потім він подивився на мене. — Квентине, мені дуже прикро, що вона і тебе в свої маленькі ігри втягнути намагалася. Уявляєш, як… як нам ніяково. Ти чудовий хлопець, а вона… ну…
Я відштовхнувся від стіни і випростався. Я трохи знав батьків Марго, але досі вони так ницо не поводилися. Охоче вірю, що в середу вони її дістали. Я подивився на детектива. Він перегортав папери в течці.
— Раніше вона завжди залишала слід із хлібних крихт, правда ж?
— Підказки, — підводячись, сказав пан Шпігельман.
Детектив поклав течку на стіл, і батько Марго схилився над нею разом з ним.
— Підказки були завжди, — повторив він. — Перш ніж утекти в Міссісіпі, вона їла суп з вермішеллю у вигляді літер і залишила в тарілці чотири літери: М, І, С, П. Зрозумівши, що ми її повідомлення не розгадали, Марго дуже розчарувалася, хоча, коли вона врешті повернулася, я їй сказав: "І як ми тебе могли знайти за єдиним словом "Міссісіпі"? Це великий штат, Марго!"
Детектив відкашлявся:
— А коли вона вночі пішла у "Світ Диснея", то залишила на своєму ліжку Мінні-Маус?
— Так, — погодилася її мати. — Підказки були. Дурнуваті. Їх неможливо розгадати і використати, повірте мені.
Детектив звів очі.
— Ми, звісно, зробимо все, що нам до снаги, але ми не в змозі змусити її повернутися додому. Гадаю, вам не слід очікувати, що ваша дочка з'явиться в найближчому майбутньому.
— Я вже й не хочу бачити її у себе вдома, — пані Шпігельман притулила до очей хусточку, хоча тремтливим від сліз її голос назвати було важко. — Знаю, що це звучить жахливо, але це правда.
— Деббі,— мовила мама своїм психоаналітичним голосом.
Пані Шпігельман хитнула головою — ледве помітно.
— Що ми можемо вдіяти? Ми повідомили детектива. Написали заяву. Вона вже доросла, Конні.
— Але вона — член родини, хоч і доросла, — спокійно сказала мама.
— Та облиш, Конні. Ти вважаєш ненормальною мою радість з приводу того, що вона ушилася? Звісно, це ненормально. А звідки взялася ця ненормальність, як не від неї! Як шукати людину, яка заявляє, що ви мене не знайдете, але водночас залишає підказки, які ні про що нам не говорять, і постійно тікає?
Мої батьки перезирнулися, а потім до мене звернувся детектив:
— Синку, ми можемо поговорити наодинці?
Я кивнув. Ми пішли в спальню батьків, він сів у крісло, а я — на краєчок їхнього ліжка.
— Хлопче, — почав він, умостившись у кріслі,— дозволь мені дати тобі пораду: ніколи не працюй на уряд. Тому що робота на уряд передбачає роботу на людей. А працюючи на людей, хоч-не-хоч доводиться з ними спілкуватися, навіть з такими, як Шпігельмани.
Я стримано засміявся.
— Хлопче, я говоритиму відверто. Вони здатні виховувати дитину не більше, ніж я здатний сісти на дієту. Я з ними вже стикався, і ці люди мені неприємні. То їм ти можеш не говорити, де вона, а мені краще скажи.
— Я не знаю, — відказав я. — Чесно.
— Хлопче, я от міркував про цю дівчину. Про те, що вона робить: у "Світ Диснея", наприклад, прокралася вночі, так? У Міссісіпі поїхала, залишивши букви з локшини на тарілці. Ця її кампанія з обклеювання туалетним папером будинків…
— А це ви звідки знаєте?
Два роки тому під проводом Марго за ніч було обклеєно туалетним папером двісті будинків. Чи варто казати, що тоді мене з собою не взяли?
— Кажу ж, я вже з нею стикався. Так от, хлопче, мені потрібна твоя допомога: хто все це планує? Хто автор усіх цих божевільних ідей? Марго — рупор, одного ненормального вистачає, щоб усе це запустити. Але вигадує хто? Хто малює в нотатниках креслення, обчислюючи, скільки туалетного паперу піде на таку купу будинків?
— Я думаю, що все робить вона.
— У неї може бути партнер, хтось, хто допомагає їй розробляти всі ці грандіозні та кмітливі схеми, може, цей таємний помічник навіть не на очах у всіх, тобто це не найкраща подружка і не її хлопець. Хтось, на кого відразу і не подумаєш, — мовив детектив. Він вдихнув, збираючись додати щось іще, але я його перебив.