— Ви що, бережете мої почуття? Я ж знаю, що ви обговорюєте трагічну неможливість знайти мені кицю на бал.
Розвернувшись, він пішов до школи. Ми з Радаром попрямували за ним і, теревенячи собі, пройшли повз репетиційну, де серед інструментів про щось балакали хлопці-першокурсники і другокурсники.
— Чому ти взагалі так хочеш туди потрапити? — запитав я.
— Ох, та це ж випускний бал! Це мій останній шанс назавжди стати найприємнішим спогадом для якоїсь гарнюньої киці.
Я закотив очі.
Продзвенів перший дзвоник, тобто до уроку залишалося п'ять хвилин, і учні, немов собаки Павлова, побігли хто куди, створюючи в коридорі метушню. Ми втрьох стояли біля Радарової шафки.
— Гаразд, а навіщо ти дзвонив мені о третій ночі й питав адресу Чака Парсона?
Обдумуючи, щó відповісти, я помітив, що в наш бік іде сам Чак Парсон. Я тицьнув Бена ліктем і зиркнув на Чака. Виявилося, що він вирішив поголити і ліву брову: певне, вважав, що це буде найкращий вихід із ситуації.
— Чорт забирай, — зронив Бен.
А за мить я з гуркотом ударився спиною об дверцята шафки, а наді мною нависло Чакове обличчя — таке гарне, безброве!
— На що витріщилися, виродки?
— Ні на що, — відказав Радар. — Не на твої брови, це точно.
Чак відштовхнув Радара, гупнув долонею по дверцятах і пішов.
— Це ти утнув? — з сумнівом запитав Бен.
— Тільки нікому не кажіть, — звелів я їм. А потім додав: — 3 Марго Рот Шпігельман.
У Бена аж голос затремтів.
— Ти вчора був з Марго Рот Шпігельман? О ТРЕТІЙ НОЧІ?
Я кивнув.
— Наодинці?
Я кивнув.
— О Боже, якщо у вас щось було, ти повинен розповісти мені все. Напиши курсову про цицьки Марго Рот Шпігельман, які вони на вигляд і на дотик. Мінімум тридцять сторінок!
— А мені — малюнок олівцем з фотографічною точністю, — додав Радар.
— Скульптура теж годиться, — сказав Бен.
Радар підніс руку, і я відчув, що повинен дати йому слово.
— А ще хотілося б дізнатися, чи не міг би ти написати секстину про цицьки Марго Рот Шпігельман. Ось тобі шість слів: рожеві, круглі, пружність, соковиті, піддатливі, подушки.
— Особисто я вважаю, — вкинув Бен, — що там обов'язково має бути цмок-цмок-цмок.
— Боюсь, я такого слова не знаю, — буркнув я.
— З таким звуком Швидкісний Бен розтинає дві Хвилі…— і Бен показав, щó він зробив би, якби його голова опинилася біля дівочих грудей, хоч насправді це було майже нереально.
— Оце зараз, — сказав я, — тисячі тисяч американських дівчат здригнулися від жаху, переляку й огиди, хоч вони і не зрозуміли чому. Втім, збоченцю, скажу тобі, що поміж нами нічого не було.
— Чого і слід було чекати, — відказав Бен. — Я єдиний паруб'яга з яйцями, здатний запропонувати кицюні те, про що вона мріє, і водночас єдиний, кому ніяк не підвернеться шанс.
— Цікавий збіг, — сказав я.
Загалом життя йшло, як і раніше, от тільки я почувався страшенно втомленим. Я сподівався, що після цієї ночі все зміниться, але цього не сталося — принаймні поки що.
Продзеленчав другий дзвоник. Ми поквапилися в клас.
Я нестерпно втомився вже під час першого уроку, початків аналізу. Ну, я й прокинувся знесиленим, але поєднання втоми й математики — це вища несправедливість. Щоб не заснути, я почав писати Марго записку — відсилати її, звісно ж, я не збирався, просто перелічував ті моменти минулої ночі, які мені особливо сподобалися, — але навіть при цьому я засинав. У якийсь момент ручка просто перестала рухатися, а поле зору звужувалося і звужувалося, і я спробував пригадати, чи є різке звуження поля зору симптомом перевтоми. Я вирішив, що, мабуть, так, оскільки я перед собою нічого не бачив, крім пана Хімінеса, який стояв біля дошки, — ні на що інше уваги вже не вистачало. І коли вчитель назвав мене на ім'я, мене це вразило, бо в моєму всесвіті він стояв і писав щось на дошці, а як так вийшло, що я його і бачу, і чую водночас, я зрозуміти не міг.
— Так? — зронив я.
— Ти чув питання?
— Так? — знову зронив я.
— І ти підняв руку, бо хотів відповісти?
Я подивився на себе — рука була піднята, але я не розумів, як це сталося, я заледве розумів, як це виправити. Але, доклавши значних зусиль, я зміг звеліти руці опуститися, й коли вона впоралася з завданням, я нарешті сказав:
— Я просто хотів у туалет відпроситися!
— Іди, — відказав учитель.
І тоді хтось іще підняв руку і почав відповідати на якесь запитання про якесь диференційне рівняння.
Я дійшов до туалету, вмився, потім нахилився ближче до дзеркала й подивився на себе. Очі були червоні, і з цим нічого не можна було вдіяти. А потім мені спала на думку блискуча ідея. Я зайшов у кабінку, опустив покришку На унітазі, сів, притулився до бічної стіни і заснув. Спав я десь шістнадцять мілісекунд, поки не продзеленчав дзвоник на другий урок. Я підвівся і пішов на латину, потім на фізику, потім нарешті настав четвертий урок, і я пішов у їдальню, знайшов Бена і сказав:
— Мені треба поспати абощо, не знаю.
— Ходімо обідати в наш "Зікум", — відказав він.
"Зікум" — це п'ятнадцятирічний "б'юїк", яким по черзі від'їздили всі Бенові старші брати і сестри. Особливою охайністю вони не відзначалися, тож на ту пору як "б'юїк" потрапив до Бена, він більш ніж наполовину складався зі скотчу і шпаклівки. Повне ім'я того авта звучало як "Загнали і кинули у милі", але ми скоротили його до "Зікум". Працював "Зікум" не так на бензині, як на невичерпному паливі, що називається "людське сподівання". Сідаєш на гаряче вінілове сидіння і починаєш сподіватися, що авто заведеться, потім Бен повертає ключа, двигун робить кілька обертів, наче викинута на берег риба. Ти сподіваєшся дужче, мотор обертається ще кілька разів. Ти напружуєшся щосили — і нарешті машина заводиться.
Бен завів "Зікума" і ввімкнув кондиціонер на повну. Три з чотирьох вікон не відчинялися взагалі, але кондиціонер морозив добряче, хоча перші хвилини з повітроводів віяло гаряче повітря, змішуючись із таким самим гарячим, та ще й затхлим повітрям у самому авті. Я максимально відкинув пасажирське сидіння, опинившись практично в горизонтальному положенні, й розповів Бену про все — про те, як біля вікна з'явилася Марго, про "Волмарт", про помсту, про "СанТраст", про те, як ми не в той дім залізли, про "Морський світ", про мені-бракуватиме-твого-товариства.