— Бідолашна Анна! Бідолашна Анна! — вигукнула панна Скюдері, вражена в саме серце.
— Дякувати господу милосердному, що вона вже там і не побачить, як її улюблений син, затаврований ганьбою, впаде від катової руки! — крикнув на весь голос Олів'е і звів угору божевільні зі смертельного розпачу очі.
За стіною почувся шурхіт і чиясь хода.
— Ага! — мовив Олів'є, гірко посміхаючись.— Дегре будить своїх помічників, наче я можу втекти звідси. Та хай собі, не гаятиму на нього часу. Майстер був до мене дуже суворий, проте я скоро став найкращим учнем і потім навіть перевершив його самого. Якось до нашої майстерні нагодився чужинець, що хотів купити щось із наших виробів. Помітивши гарне намисто моєї роботи, він приязно поплескав мене по плечі і, милуючись ним, сказав: "Ого, юначе, та це ж диво, а не намисто. Я навіть не знаю, хто б вас міг перевершити, хіба що Рене Кардільяк, а він, звичайно, [4І] найкращий золотар на світі. Вам треба було б податися до нього. Він вас залюбки візьме до своєї майстерні, бо тільки ви могли б допомагати йому в його мистецькій праці й тільки в нього могли б іще чогось навчитися". Слова того чужинця запали мені глибоко в душу. Я вже не знаходив собі місця в Женеві, якась непереборна сила вабила мене в світ. Нарешті мені пощастило вирватися від свого майстра. Я приїхав до Парижа. Рене Кардільяк зустрів мене холодно й непривітно. Але я не відчіплявся від нього, аж поки він дав мені роботу, хоч зовсім дрібну. Я мав зробити невеличку каблучку. Коли я приніс її, Кардільяк утупився в мене блискучими очима, ніби хотів зазирнути мені в саму душу. А тоді сказав: "Ти вправний, тямущий челядник, перебирайся до мене й допомагатимеш мені в роботі. Я добре платитиму тобі, ти будеш задоволений". Кардільяк дотримав свого слова. Я прожив у нього кілька тижнів, а ще не бачив Мадлон. Вона, здається, тоді була в селі, в якоїсь тітки. Нарешті вона повернулася. О боже, що зі мною сталося, коли я побачив того ангела! Чи хтось коли закохувався так, як я? А тепер... О, Мадлон!
Олів'е замовк, така його пойняла туга. Він затулив руками обличчя й гірко заплакав. Нарешті він опанував себе, насилу стримав сльози й повів далі:
— Мадлон дивилася на мене прихильним оком. Вона дедалі частіше заходила до майстерні. Я нетямився з радощів, коли пересвідчився, що й вона мене кохає. Хоч як пильно стеріг нас батько, а все ж нам часто вдавалося на ознаку взаємного почуття потиснути одне одному руку. Кардільяк немовби нічого не помічав. Я думав посвататись до Мадлон, коли здобуду його ласку й сам стану майстром. Та якось уранці, тільки-но я хотів узятися до роботи, до мене підійшов Кардільяк. У його недобрих очах палали лють і зневага, "Твоя робота мені більше не потрібна,— мовив він.— Зараз же йди собі з мого дому й ніколи не з'являйся мені на очі. Ти й сам знаєш, чому я не можу тримати тебе далі у своїй господі. Ти простягаєш руку по солодкий овоч, а він висить надто високо для такого злидаря!" Я хотів щось сказати, але він схопив мене дужими руками й так турнув за двері, що я покотився сходами й розбив собі голову і плече.
Обурений, тяжко скривджений, я залишив його дім і нарешті знайшов собі притулок у одного щиросердного знайомого аж на околиці сен-мартенського передмістя. Він дав мені кімнатку на піддашші. Я не мав ні спокою, ні відпочинку. Вночі я блукав навколо Кардільякового дому, мріючи, що Мадлон почув мої зітхання й жалі, що їй, може, пощастить [42] крізь вікно крадькома перемовитись зі мною словом. Я снував різні сміливі плани, сподіваючись намовити Мадлон, щоб вона допомогла мені здійснити їх. Кардільяків дім від вулиці Нікез відділяє високий мур із нішами, в яких стоять старі, вивітрені статуї. Якось уночі стою я біля однієї з них і дивлюся на вікна, що виходять на подвір'я за тим муром. І враз бачу в майстерні світло. Уже північ, Кардільяк ніколи не засиджувався так допізна, звичайно він лягав, тільки-но дзиґарі вибивали дев'яту. Серце в мене закалатало, в ньому прокинулась несмілива надія. Ану ж, думаю, станеться якесь диво і мені пощастить зайти в дім. Та світло відразу ж гасне. Я припадаю до статуї, майже залажу в нішу, та раптом злякано відскакую, бо відчуваю, як мене щось штовхає, ніби статуя ожила. В сутінку я помічаю, що камінь поволі обертається, з-за нього з'являється якась темна постать і тихо, обережно рушає вулицею. Я кидаюсь до статуї: вона, як і перше, стоїть, притулена до муру. Несамохіть, ніби мене жене якась внутрішня сила, я скрадаюся назирці за тим дивним нічним мандрівником. Біля статуї богородиці він обертається, і на обличчя його падає ясне світло лампадки, що горить перед нею. Господи, та це ж Кардільяк! Серце в мене холоне з жаху. Мов зачарований, я скрадаюся далі за тим примарним нічним блукачем, за тим сновидою. Так я думав собі про майстра, хоч тоді був молодий місяць, а сновид тягне на вулицю, як він стоїть уповні. Нарешті Кардільяк звертає вбік і зникає в густому затінку. З тихого, добре знайомого мені покашлювання я здогадуюся, що він зайшов під браму найближчого будинку. "Що це має означати? Що він хоче зробити?" — вражено питаю я сам себе, припадаючи до мурів. Невдовзі, щось мугикаючи й подзенькуючи острогами, на вулиці з'являється чоловік із барвистим плюмажем на кашкеті. Тієї миті Кардільяк, мов тигр на ловах, кидається зі своєї засідки на нього, і він, захрипівши, падає додолу. Я зойкаю з жаху і підбігаю до них. Кардільяк нахиляється над своєю жертвою. "Майстре Кардільяку, що ви робите?" — кричу я. "Прокляття на твою голову!" — реве Кардільяк, блискавично пролітав повз мене і зникає. Геть приголомшений, насилу пересуваючи ноги, я підходжу до чоловіка, що лежить на землі, і опускаюся біля нього навколішки. "Може, його ще пощастить урятувати",— думаю я собі. Але в ньому вже нема жодних ознак життя. Переляканий до смерті, я й не помічаю, як мене оточує сторожа. "Ось іще одного спровадили на той світ, дияволи!" Еге, юначе, що ти тут робиш?.. Ти з тієї зграї?.. берімо його!" — кричать вони, перебиваючи один одного, і [43] хапають мене за руки. Я насилу спромагаюся пробелькотіти, що не зміг би заподіяти такого страшного злочину, і прошу, щоб мене відпустили. Один із них присвічує мені в обличчя і, сміючись, вигукує: "Та це ж Олів'є Брюсон, челядник нашого шановного, чесного майстра Рене Кардільяка!.. Авжеж, це якраз такий, що нападе на когось!.. Та й не мають звички ті вбивці голосити над своєю жертвою, чекаючи, щоб їх спіймали... Що тут сталося, хлопче?.. Кажи, не бійся!" — "Неподалік від мене,— мовив я,— якийсь чоловік напав на цього, що тут лежить, звалив його додолу і миттю втік, коли я крикнув. А я хотів подивитися, чи не можна врятувати пораненого".— "Ні, синку,— мовить один із тих, що підняли тіло,— він мертвий. Як завжди, кинджал влучив у саме серце".— "От сатана! — озивається інший.— Ми знов спізнилися, як і позавчора". І вони пішли, забравши з собою вбитого.