— Віддай нам Олів'є Брюсона, він не винний!
Навіть шпурляли у вікна каміння, тож голова палати змушений був просити поліцію, щоб вона захистила його від розлюченого натовпу.
Минали дні, а про те, що далі буде з Брюсоном, ніхто нічого не чув. Скюдері була в розпачі. Вона поїхала до Мен-тенон, але та сказала, що король мовчить про цю справу і, мабуть, не варто нагадувати про неї. А коли маркіза, дивно всміхаючись, ще й спитала, як себе почуває маленька Лава-льєр, Скюдері зрозуміла, що ця горда жінка в душі була невдоволена подією, через яку вразливий король міг піддатися чарам, зовсім незрозумілим їй самій. Отже, на Ментенон не можна було покладати ніяких надій.
Нарешті з допомогою д'Андільї панні Скюдері пощастило довідатися, що король мав довгу таємну розмову з графом Міосаном, що Бонтан, служник і довірена особа короля, побував у Консьєржері й розмовляв з Брюсоном і що, нарешті, одного вечора той самий Бонтан і ще кілька людей заходили до будинку Кардільяка й довго там барилися. Клод Патрю, який мешкав унизу, казав, що над його головою товклися цілу ніч і що там напевне був також Олів'є, бо він добре чув його голос. Отже, не було сумніву, що король захотів сам дошукатися правди в цій справі, тільки дивувало те, що він так довго відкладає свою ухвалу. Мабуть, Ларені робив усе, щоб утримати в своїх пазурах жертву, яку в нього хотіли відібрати. Це в зародку вбивало будь-яку надію.
Минув майже місяць, і ось Скюдері отримала від Менте-нон звістку, що король хоче бачити її сьогодні ввечері в покоях маркізи.
[60]
Серце в старої дами закалатало, вона знала, що тепер мав вирішитись доля Брюсона. Вона сказала про це бідолашній Мадлон, і та почала палко молитися діві Марії і всім святим, щоб вони навіяли королю певність, що її коханий Олів'є невинний.
Та король, здавалося, геть забув про цю справу. Весело розмовляючи з Ментенон і Скюдері, він жодним словом не згадував про бідолашного Брюсона. Нарешті з'явився Бонтан, підійшов до короля й сказав йому кілька слів так тихо, що дами нічого не почули. Скюдері вся затремтіла. Король підвівся й підійшов до неї. Очі в нього сяяли. Він мовив:
— Вітаю вас, панно! Олів'є Брюсон, за якого ви так уболіваєте, вільний!
З очей у Скюдері бризнули сльози. Неспроможна" вимовити бодай слово, вона хотіла кинутися йому в ноги, та король стримав її і сказав:
— Годі, годі, панно! Вам треба було б стати адвокатом у парламенті й боронити мої справи, бо, присягаюся святим Діонісієм, ніхто на світі не встоїть перед вашим красномовством. А втім,— додав він уже поважніше,— людині, в обороні якої стає сама доброчесність, не страшні ніякі звинувачення і ніяка chambre ardente, не страшні всі суди світу!
Нарешті Скюдері знайшла слова, які вилились у палку подяку. Король перебив її, сказавши, що вдома на неї саму чекає багато палкіша подяка, ніж та, на яку він міг сподіватися від неї, бо цієї хвилини щасливий Олів'є, мабуть, обіймає свою Мадлон.
— Бонтан,— мовив наостанці король,— видасть вам тисячу луїдорів, і ви від мого імені вручите їх дівчині як посаг. Хай виходить за свого Брюсона, хоч він зовсім не заслуговує такого щастя, але потім нехай обоє виїдуть із Парижа. Така моя воля.
Мартіньєр вибігла назустріч Скюдері, а за нею Батіст, обличчя в обох сяяли, і обоє радісно вигукували:
— Він тут!.. Він на волі!.. О, любі молодята! Щаслива пара впала в ноги Скюдері.
— О, я знала, що ви, тільки ви врятуєте мого чоловіка! — вигукувала Мадлон.
— Ох, у моєму серці завжди жила віра у вас, ви мені як рідна мати! — проказував Олів'є.
І обоє цілували шановній дамі руки й поливали їх рясними сльозами. А потім знов обіймалися, запевняли одне одного, що неземне щастя цієї хвилини надолужує всі муки минулих днів, і присягалися, що не розлучаться довіку. [61]
Через кілька днів їхній шлюб благословив священик. Навіть якби й не було на те королівської волі, Брюсон не лишився б у Парижі, де все нагадувало йому страшні часи Кар-дільякових злочинів і де якийсь прикрий випадок міг виявити жахливу таємницю, відому тепер уже кільком особам, і назавжди зруйнувати його мирне життя. Зразу після весілля він, напучуваний панною Скюдері й підтримуваний її благословеннями, виїхав з молодою дружиною до Женеви. Маючи багатий посаг Мадлон і всі чесноти доброго громадянина, обдарований рідкісним хистом у своєму ремеслі, він зажив там щасливим, безтурботним життям. Усі його надії справдились, не те що в батька, якого недоля не полишила до самої смерті.
Через рік після Брюсонового від'їзду з'явилось офіційне, підписане Арлуа де Шовалоном, архієпископом паризьким, і адвокатом парламенту П'єром Арно д'Андільї повідомлення про те, що один розкаяний грішник, користуючись таємницею сповіді, передав церкві награбований скарб, який складається з коштовних каменів, та золотих оздоб. Кожен, у кого до кінця 1680 року була вкрадена якась коштовність, особливо ж відібрана під час нападу на вулиці, міг з'явитися до д'Андільї і отримати її назад, з умовою, що опис украденої речі цілком відповідатиме котрійсь із переданих церкві й що взагалі не виникне ніякого сумніву в законності претензії. Багато з тих, хто в Кардільяковім списку значився не вбитим, а тільки оглушеним ударом кулака, приходили до адвоката й отримували, на свій неабиякий подив, украдену коштовність. Решта дісталася церкві святого Євстахія.