Вона схилялась до нього й шепотіла, аж задихаючись від сп'яніння:
— Не ворушись! Не говори! Дивись на мене! Твої очі сяють так любо! Мені так гарно!
Інколи вона називала його дитинкою:
— Дитинко, ти мене любиш?
І вона не чула відповіді: губи його жагуче впивалися в її уста.
На годиннику був маленький бронзовий купідон, — манірно округляючи ручки, він підтримував позолочену гірлянду. Вони часто сміялися з нього; але, коли наставала година розлуки, все починало здаватися сумним.
Нерухомо стоячи одне проти одного, вони повторювали:
— До четверга!.. До четверга!..
Тоді вона раптом обхоплювала його голову обома руками, швидко цілувала в чоло і, крикнувши: "Прощай!" — вибігала на сходи.
Вона йшла на вулицю Комедії до перукаря: треба було причепурити волосся. Надворі поночіло. В перукарні запалювали газ.
Вона чула театральний дзвоник, що скликав акторів на виставу; за вікном проходили бліді чоловіки й жінки в приношеному одязі і зникали за дверима службового входу.
В низенькому й тісному приміщенні, де серед перук і слоїків з помадою гуділа чавунна грубка, було жарко. Запах розпечених щипців і рухи масних рук, що перебирали її волосся, наводили на Емму дрімоту, і незабаром вона вже куняла, закутавшись у халат. Часто, зачісуючи її, перукар пропонував їй квитка на маскарад.
А потім вона їхала! Поверталась тими ж завулками до "Червоного хреста", знову підв'язувала до черевиків дерев'яні підошви, сховані вранці під лавою в диліжансі, і проштовхувалася між нетерплячими пасажирами на своє місце. Біля підніжжя пагорба люди виходили; Емма залишалась у кареті сама.
З кожним поворотом дороги все ширшала заграва міських огнів, що імлистою хвилею мерехтіла над темним громаддям будинків. Емма ставала коліньми на подушки і втоплювала очі в те мінливе сяйво. Вона ридала, кликала Леона, посилала йому ніжні слова й поцілунки, що розвіювалися вітром.
У цих місцях за диліжансами часто вештався якийсь старець із костуром. На ньому теліпалось брудне лахміття, драний касторовий капелюх мискою насувався на лоба; коли він знімав його, на місці повік видніли криваві болячки. Живе м'ясо звисало червоними клаптиками; з очей до самого носа слизотіла зеленавими патьоками якась гнійна рідина; чорні ніздрі конвульсивно роздималися. Коли він звертався до когось, то задирав голову догори з ідіотичним сміхом, — тоді його синюваті білки закочувались аж під самий лоб до відкритих ран.
Ганяючись за екіпажами, він виспівував:
Ой, у жнива жарка погода,
Гуляти дівчині охота…
Далі співалося про пташок, про сонце, про зелене листя.
Іноді він зненацька з'являвся без капелюха, просто за спиною Емми. Вона з криком відсахувалась. Івер любив пожартувати з старого: то радив йому найняти балаган на Сен-Роменському ярмарку, то сміючися питав, чи жива-здорова його чорноброва.
Часто капелюх жебрака просовувався раптом у вікно диліжанса, що йшов повним ходом, а сам він чіплявся вільною рукою за підніжку, і колеса обляпували його гряззю. Голос його, спочатку кволий і по-дитячому пискливий, ставав верескливим. Він лунав у нічній пітьмі безсловесним лементом невимовного відчаю. І крізь дзеленчання балабончиків, шурхіт дерев і гуркіт ридвана в ньому вчувалося щось потойбічне, що потрясало Емму. Воно вдиралось їй у душу, як буревій у прірву, і поривало її в простори безмежної меланхолії. Але Івер, помітивши, що диліжанс перехиляється набік, частував сліпого батогом. Дротяні жала впивалися в болячки, і старець, скиглячи від болю, брьохався в болото.
Потім пасажири "Ластівки" потроху засинали — хто з роззявленим ротом, хто упершись підборіддям у груди; той схилявся на плече сусідові, той брався рукою за ремінь, — і всі ритмічно погойдувались разом із диліжансом; відблиск ліхтаря, що коливався на крупі коня, проникав до карети крізь коленкорові завіски шоколадного кольору і грав кривавими бліками на нерухомих постатях. Емма, зв'ялена журбою, тремтіла від холоду під теплою шаллю; ноги їй хололи, на серці було моторошно тоскно.
Дома її чекав Шарль; у четвер "Ластівка" завжди прибувала з запізненням. Нарешті приїхала пані! Вона мимохідь цілувала дитину. Обід не готовий — байдуже! — вона не гримала на служницю. Тепер Фелісіте, здавалось, усе було дозволено.
Часто чоловік, помітивши її блідість, питав її, чи не хвора вона часом.
— Ні, — відповідала Емма.
— Але в тебе сьогодні якийсь чудний вигляд, — заперечував Шарль.
— От іще вигадав!
Іноді вона, повернувшись додому, зразу ж підіймалась до себе в кімнату. Жюстен був уже там. Він ходив безшелесними кроками і прислуговував їй краще від будь-якої камеристки. Подавав сірники, свічку, книжку, розправляв нічну кофточку, слав постіль.
— Ну, гаразд, іди вже, — говорила Емма.
А він усе стояв, опустивши руки й широко розплющивши очі, ніби обплутаний тисячними нитками раптової мрії.
Наступний день бував жахливий, а дальші — ще незносніші; Емма згоряла з нетерплячки знову зажити щастя. Це була пекуча жага, розпалювана знайомими образами; тільки сьомого дня вона знаходила собі вихід у пестощах Леона. А його пристрасть переходила в захват, повний вдячності і благоговіння. Емма втішалася цим коханням, бережно всотувала його в себе, підтримувала його всілякими проявами своєї ніжності, ніби боялась, що його ненадовго вистачить.
Часто вона говорила лагідно і журливо:
— Ах, ти покинеш мене… Ти одружишся… Ти станеш таким, як усі інші.
Він питав:
— Які інші?
— Ну, взагалі мужчини, — відповідала вона. — І, відштовхуючи його, додавала млосним голосом: — Усі ви безсовісні!
Одного дня, коли вони філософували про земні розчарування, вона прохопилася якось — чи то, щоб випробувати його ревнощі, чи просто в пориві мимовільної відвертості, — про те, що колись, іще до нього, вона любила одного чоловіка: "Не так, як тебе!" — квапливо додала вона і тут же заприсяглася своєю дитиною, що між ними нічого не було.
Леон повірив, але все-таки став допитуватись, що то був за один.
— Він був капітаном корабля, мій друже.
Сказати так — значило відвернути Леона від усяких розшуків і воднораз додати собі ціни в його очах: адже нею захоплювалась людина героїчного, сказати б, складу і звична до успіхів.