Пані Боварі

Страница 66 из 99

Гюстав Флобер

Емма підвелася, засвітила дві свічки на комоді і сіла знову.

— Так… — промовив Леон.

— Так… — озвалася вона.

Він придумував, як би відновити перервану розмову, коли вона спитала раптом:

— Чому досі мені ще ніхто не говорив про подібні почуття?

Клерк почав гаряче доводити, що рідко хто може оцінити ідеальну натуру. От він — він полюбив її з першого погляду, він просто впадав у розпач на думку про те, якого щастя вони могли б зазнати, якби ласкава доля звела була їх раніше і поєднала навіки.

– І я іноді думала про це, — відповіла вона.

— Чарівна мрія! — прошепотів Леон, обережно перебираючи блакитні торочки її білого пояса. — Хто ж нам заважає здійснити її тепер?

— Ні, друже мій, — заперечила вона. — Я надто стара… Ви надто молоді… Забудьте мене… Вас іще кохатимуть… Кохатимете й ви…

— Не так, як вас! — скрикнув він.

— Дитина, дитина… Будьте ж розважливі. Я вас прошу.

Вона почала переконувати його, що кохання між ними неможливе, що вони повинні, як і досі, не переступати межі братньої дружби.

Чи це говорилось серйозно? Емма й сама не знала: вона упивалась чаром спокуси і воднораз намагалася встояти проти неї. Ніжно дивилась на закоханого юнака і лагідно відводила його тремтячі руки, що несміливо торкались її стану.

— Ах, пробачте, — сказав він, відсуваючись.

Емму охопив якийсь невиразний жах перед цією сором'язливістю, що була для неї небезпечніша від сміливості Родольфа, коли той наближався до неї, розкривши обійми. Ніколи ще жоден мужчина не здавався їй таким вродливим. Все в ньому дихало чарівливою чистотою і щирістю. Він сидів, опустивши віясті повіки. Тендітні щоки пашіли, здавалось їй, жагою, і її необорно тягнуло припасти до них губами. Тоді вона повернулась ніби ненароком до годинника:

— Господи, як уже пізно! Оце забалакались!

Він зрозумів натяк і взявся за капелюха.

— Я навіть про спектакль забула! А бідолаха Боварі на те ж мене й залишив! Я мала йти туди з паном Лормо та його дружиною; вони мешкають на вулиці Гран-Пон.

Таким чином нагоду втрачено: назавтра їй треба вже їхати додому.

— Правда? — спитав Леон.

— Так.

— Але я мушу вас іще раз побачити, — заговорив він знову. — Маю сказати вам…

— Що?

— Одну річ… дуже важливу, дуже поважну… О ні, ви не поїдете, це неможливо… Якби ви знали… Послухайте… Невже ви не зрозуміли мене? Невже ви не здогадалися?..

— А ви ж так красно говорите, — сказала Емма.

— Ах, вам усе жарти… Доволі, доволі! Дайте мені ще раз побачити вас, благаю!.. Один тільки раз… Єдиний разочок!

— Ну, що ж… — Емма затнулась, а потім, ніби схаменувшись, додала: — О, тільки не тут!

— Де завгодно…

— Хочете…

Вона ніби замислилась і враз коротко сказала:

— Завтра об одинадцятій, у соборі.

— Прийду! — вигукнув він і схопив її за руки, але вона випручалась.

Емма встала і стояла, схиливши голову. Несподівано Леон, що стояв позаду, нахилився до неї і припав до її шиї довгим поцілунком.

— Ви збожеволіли… Ви збожеволіли… — Нервовий смішок переривав їй мову, а цілунки сипалися градом.

Заглядаючи через плече в її очі, Леон, здавалося, шукав у них згоди. Але його зустрів погляд, повний крижаної величі.

Він ступив три кроки назад, до виходу. Став на порозі і прошепотів тремтячим голосом:

— До завтра.

Вона кивнула у відповідь головою і, мов пташка, пурхнула в сусідню кімнату.

Увечері Емма написала Леонові довжелезного листа, в якому відмовлялась від побачення: тепер уже всьому кінець, і заради власного щастя вони не повинні більше зустрічатись. Але, запечатавши листа, вона раптом згадала, що не знає Леонової адреси.

"Нічого, віддам завтра сама, — вирішила вона. — Він же прийде".

Другого дня зранку Леон відчинив вікно, вийшов на балкон і, наспівуючи, вичистив сам свої черевики і покрив їх кілька разів лаком. Він одягнув білі панталони, тонкі шкарпетки і зелений фрак і вилив на носову хусточку ввесь запас своїх парфумів, потім пішов до перукаря, завився і знов розпустив завивку, щоб надати зачісці більше природної елегантності.

"Ще дуже рано", — подумав він, глянувши в перукарні на годинника з зозулею: була лише дев'ята.

Він продивився старий журнал мод, вийшов у провулок, викурив сигару, пройшовся по кількох вулицях і, вирішивши нарешті, що вже пора, неквапом попрямував до соборної площі.

Був погожий літній ранок. У вітринах ювелірів виблискувало срібло; сонячне проміння, падаючи навскоси на собор, вигравало на пругах сірого каменю; зграйка пташок вилася в голубому небі навколо дзвіничок з ажурними трилисниками; площа повнилася людським гомоном і пахощами квітів, — понад бруком, поміж зеленої рути, котячої м'яти та куросліпу, пишалися троянди, жасмин, гвоздики, нарциси й туберози; посередині журкотів фонтан, і під великими парасолями, серед укладених пірамідами золотавих динь, простоволосі перекупки загортали в папір букетики фіалок.

Леон узяв букет. Це вперше він купував квітки для жінки; коли він вдихав їх аромат, груди його розширились від гордості, ніби цей знак уваги до коханої підносив і його гордість.

Але він боявся, щоб його хто не помітив, і рішуче попростував до церкви.

На порозі лівого порталу, під статуєю "Танцюючої Маріам"[68], стояв воротар: на голові капелюх з плюмажем, при боці шпага, в руці жезл, сам величний, як кардинал, і блискучий, як дароносиця.

Він підійшов до Леона і спитав із тією вкрадливо добродушною посмішкою, яка буває у служителів церкви, коли вони звертаються до дітей:

— Ви, пане, мабуть, не тутешній? Ви, пане, бажаєте оглянути, що є цікавого в соборі?

— Ні, — відповів Леон.

Він обійшов бічні вівтарі, потім знову виглянув на площу. Емми не було. Він піднявся на хори.

У повних кропильницях віддзеркалювався неф з нижньою частиною стрілчастого склепіння та кольорових шиб. Але відсвіти віконного малювання переломлювались на мармурових пругах і слалися барвистим килимом по плитах підлоги. Через три відкритих портали трьома широкими снопами вривалося знадвору сонячне світло. Вряди-годи в глибині церкви пропливав паламар, пригинаючи коліна майже на ходу перед вівтарем, як то роблять побожні люди, коли поспішають. Недвижно звисали зі стелі кришталеві люстри. На хорах блимала срібна лампада; з бічних каплиць, з темрявих закамарків храму долинало час від часу ніби притамоване зітхання, а гуркіт опусканих ґрат гулко відлунював під високим склепінням.