— Ти що, хочеш зробити з них караїбів чи ботокудів?
Тим часом Шарль кілька разів намагався перервати йому мову.
— Мені треба поговорити з вами, — прошепотів він на вухо клеркові, який ішов сходами попереду нього.
"Невже він має яку підозру?!" — думав Леон. Серце його закалатало. Він губився в здогадах.
Нарешті Шарль, зачинивши за собою двері, попросив його, коли він буде в Руані, дізнатися, скільки буде коштувати хороший дагеротип: він готував дружині сентиментальний сюрприз, делікатну ознаку уваги — він мав намір подарувати їй свій портрет у фраку. Але спочатку він хотів прицінитися. Зрештою, таке доручення не завдавало великого клопоту Леонові — він усе одно бував у місті майже щотижня.
Чого він туди їздив? Оме підозрівав, що в нього там завелась якась амурна пригода, якась інтрижка. Але він помилявся: у Леона ніяких романів не було. Ніколи ще не був він такий сумний, як тепер, і пані Лефрансуа помічала це по тому, скільки їжі залишалося в нього на тарілці. Бажаючи вивідати таємницю, вона заходилась розпитувати акцизника Біне, але той відрізав, що не служить у поліції.
Але й на нього Леонова поведінка справляла досить дивне враження: за обідом він часто відхилявся на спинку стільця і, розводячи руками, в туманних виразах скаржився на життя.
— Вся біда в тому, що у вас мало розваг, — казав йому акцизник.
— Яких?
— Бувши вами, я придбав би собі токарний верстат.
— Але ж я не вмію на ньому працювати, — відповідав клерк.
— Що правда, то правда, — погоджувався Біне, гладячи підборіддя з презирливим і заразом самовдоволеним виглядом.
Леона втомило безплідне кохання; крім того, він уже відчував і ту нудьгу, яку породжує одноманітне, сіре існування, коли не маєш ні до чого інтересу, не маєш ні на що надії. Йому так остогидли Йонвіль і йонвільці, що деякі люди, деякі будинки уже самим своїм виглядом викликали в ньому непереборну відразу. І аптекар, попри всю свою добродушність, став для нього просто нестерпним. Тим часом перспектива переміни не тільки вабила, але й лякала Леона.
Проте незабаром цей острах перейшов у нетерплячку, Париж владно кликав його здалеку фанфарами маскарадів і реготом гризеток. Йому так чи так треба довершити юридичну освіту. То чому ж він не їде? Що йому заважає? І він почав внутрішньо готуватися. Перш за все він обдумав план своїх майбутніх занять і вже в думках обставив собі квартиру. Там він заживе справжнім артистичним життям! Навчиться грати на гітарі… Справить собі халат, іспанський берет, голубі оксамитові пантофлі… Він уже заздалегідь милувався оздобами своєї кімнати: над каміном висітимуть дві шпаги хрест-навхрест, а над ними — череп і гітара.
Правда, нелегко було добитися згоди від матері, але ж переїзд у Париж був для нього найкращим виходом. Навіть його патрон і той радив йому попрацювати в іншій конторі, де б він міг набратися більшого досвіду. Поки що Леон обрав середній шлях і став напитувати місце молодшого клерка в Руані. Але, не знайшовши такого місця, написав нарешті матері довгого й докладного листа, в якому переконливо доводив, що йому слід негайно переїхати в Париж. Мати погодилась.
Леон не квапився. Щодня протягом цілого місяця Івер возив йому з Йонвіля в Руан, а з Руана в Йонвіль скрині, баули, валізи. Клерк полагодив свій гардероб, наново оббив свої три крісла, надбав собі чималий запас шовкових хусток, словом, підготувався так, ніби мав намір податися в кругосвітню подорож. І все-таки він відкладав свій від'їзд з дня на день, аж поки не одержав од матері другого листа з нагадуванням, що він мусить поспішати, якщо хоче скласти іспити до канікул.
Коли настав час прощальних обіймів, аптекарша сплакнула; Жюстен розридався; пан Оме, як людина мужня, намагався приховати своє хвилювання. Він сам виявив бажання донести пальто свого юного приятеля до дому нотаріуса, який мав відвезти клерка в Руан у своєму кабріолеті. Леон ледве встиг попрощатися з паном Боварі.
Збігши нагору по сходах, він зупинився на хвильку віддихатись. Коли він увійшов, пані Боварі рвучко підвелась.
— Це знову я! — сказав Леон.
— Я так і знала.
Вона прикусила губи; кров бухнула їй до голови, і все лице зашарілося, як маків цвіт. Так стояла вона, притулившись плечем до стіни.
— А пана Боварі нема дома? — спитав Леон.
— Нема.
І ще раз повторила:
— Нема.
Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного, і їхні думки, зливаючись в єдиній тузі, тісно зближалися, пригортаючись, як двоє трепетних грудей.
— Мені хотілося б поцілувати Берту.
Емма спустилась на кілька сходинок і покликала Фелісіте.
Леон швидким поглядом окинув усю кімнату — стіни, етажерку, камін, ніби бажаючи надивитись на все, запам'ятати й забрати з собою.
Але ось повернулась Емма, а служниця принесла Берту; дівчинка метляла мотузкою, на якій догори ногами теліпався вітрячок.
Леон кілька разів поцілував її в шийку.
— Прощай, дитинко! Прощай, малятко! Прощай…
І він віддав її матері.
— Забери її, — сказала вона служниці.
Вони лишились самі.
Пані Боварі дивилася в вікно, притулившись лицем до шибки; Леон тихенько ляскав кашкетом по нозі.
— Збирається на дощ, — сказала Емма.
— У мене плащ, — відповів він.
— А…
Вона обернулась, похиливши голову; світло переливалось по її чолі, як по мармуру, до самого вигину брів, і годі було вгадати, що розглядала Емма на обрії, про що вона думала і що було в неї на душі.
— Ну що ж, прощайте! — зітхнув Леон.
Вона різким рухом підвела голову.
— Так, прощайте… Пора!
Вони наблизились одне до одного: він простягнув руку, вона завагалась.
— Ну, давайте по-англійському, — сказала вона нарешті і, силкуючись посміхнутися, подала йому руку.
Леон відчув її руку в своїй, і йому здалося, що вся її істота ніби перейшла в цю теплу долоню.
Потім він пустив її; їхні очі зустрілися ще раз, і він пішов.
Опинившись коло критого ринку, він став і сховався за стовп, щоб востаннє поглянути на білий будиночок з чотирма зеленими віконницями. Йому здалося, ніби за вікном промайнула в кімнаті якась тінь. Але фіранка ніби сама собою відщепнулась від розетки, поволі колихнулась своїми довгими косими складками, і раптом всі вони зразу розгладились і випростались непорушною білою стіною. Леон кинувся далі бігом.