Я вибрався з лісу й побачив двох людей, що йшли попереду. Я наздогнав їх: то була панна Едварда в супроводі лікаря,— я пізнав її і вклонився. Вона змусила мене показати їм мисливську рушницю, роздивилися мій компас і мій ягдташ; я запросив їх обох до себе й вони пообіцяли, що колись заглянуть.
Уже зовсім звечоріло. Я прийшов додому, затопив грубу, спік дичину й повечеряв. Завтра знов буде день…
Всюди тихо, хоч маком сій. Цілий вечір лежу й дивлюся у вікно. Понад полем і понад лісом покоїлося якесь казкове сяємо, сонце сіло, вибарвивши небокрай густим червоним світлом, ніби застиглими фарбами. Небо було чисте від хмар; я не міг відірвати погляду від цього ясного моря, і мені здавалося, начебто я лежав віч-на-віч із дном світу й моє серце аж тремтіло перед цим оголеним дном, відчуваючи там свою домівку. Господи, мовив я подумки, чого це небосхил увечері прибирається в фіолети й золото? Чи немає, бува, на самім верху всесвіту якогось величного свята з зоряною музикою та з плаванням річками на човнах? Мабуть, що є! І я, заплющивши очі, гайнув плавати на тих човнах, а думки одна за одною снувалися в моїй голові…
Так збіг не один день.
Я тинявся околицями й спостерігав, як сніг перетворювався на воду і як скресав лід. Кілька днів, коли в моїй хатині вже було вдосталь їжі, я жодного разу не стріляв із рушниці, просто блукав на волі й бив байдики. Хоч куди б я поткнувся, однаково було на що подивитись і було що послухати, щодня все потроху мінялося, навіть чагарі верболозу і ялівець очікували весни. Скажімо, заглянув я до млина, а він іще не розмерзся; однак за стільки Божих літ земля круг нього втопталася й свідчила про те, що люди сюди приносили клунки зерна на своїх спинах і тут їм мололи борошно. Я повештався, ніби між людьми, на стінах було повирізувано повно літер і дат.
Ото так!
V
Чи писати мені далі? Ні, ні. Хіба трішечки, задля своєї втіхи і щоб убити час, розкажу-но я про те, як два роки тому надійшла весна і яке тоді було довкілля. Злегка пахли земля і море, від торішнього, перепрілого в лісі листя доносився терпкуватий дух сірководню, сороки літали з гілочками й мостили гнізда. Ще днів зо два — і розлилися й запінилися струмки, де-не-де з’явилися метелики кропив’янки і рибалки верталися додому зі своїх бухт. Прибули дві купцеві яхти, переповнені рибою, і кинули якір навпроти своїх сушарень; несподівано ожив і заметушився найбільший острів, де на горі мали в’ялити рибу. Усе це я бачив зі свого вікна.
Але до хатини шум не долинав, я, як завжди, лишився сам на сам. Іноді хтось проходив мимо, я бачив ковалеву дочку Еву, на носі в якої виступило ластовиння.
— Куди це ти?— спитав я.
— У ліс по дрова,— тихо відповіла вона.
В руках Ева несла мотузку на дрова і була запнута білою хусткою. Я дивився їй услід, та вона не обернулась.
Отак збігла ціла низка днів, поки я знов когось побачив.
Весна напирала і ліс світлішав; я з великим зацікавленням стежив за дроздами, що сиділи на самих вершечках дерев, впиналися очима в сонце й кричали. Інколи вже о другій годині ночі я був на ногах, щоб трохи уловити того піднесеного настрою, що походив від птахів і звірини на сході сонця.
Напевно, весна прийшла й до мене, кров у мені немов заграла. Я сидів у хатині, збираючись оглянути свої вудлища й волосінь, але й пальцем не ворухнув, щоб за те взятися; якась радісна й незбагненна тривога обгортала мою душу. Зненацька Езоп скочив на дужі лапи й гавкнув. Хтось ішов до хати і, тільки я встиг зняти з голови свого кашкета, як до мене до дверей долинув голос панни Едварди. Вони з лікарем зайшли до мене по-дружньому, просто так, як і обіцяли.
— Так, він удома,— почув я її мову.
Едварда переступила поріг і зовсім по-дитячому подала мені руку.
— Ми й учора заходили, та не застали вас,— пояснила вона.
Едварда вмостилась на полу, що був засланий покривалом, і роззирнулась по хаті; лікар сів біля мене на довгій лаві. Ми розбалакались — жваво, як давні приятелі; до того ж я розповів їм, яка звірина водиться в лісі та якої дичини я вже не міг стріляти через заборону. Нині заборонено стріляти на тетеруків.
Лікар і тепер говорив мало, але коли помітив мою порохівницю з фігурою Пана, то заходився тлумачити міф про Пана.
— А що ви їсте, коли заборонено полювати дичину?— раптом спитала Едварда.
— Рибу,— відповів я.— Здебільшого рибу. Сяка-така їжа завжди знайдеться.
— Ви ж можете їсти в нас,— сказала вона.— Торік у цій хатині жив англієць, то він часто харчувався у нас.
Едварда дивилась на мене, а я на неї. Тієї миті я відчув, як щось доторкнулося до мого серця: ніби, послане мимохідь, легеньке дружнє вітання. Он що витіває весна і цей ясний день, подумав я згодом. Крім того, я милувався її дугастими бровами.
Вона кинула кілька слів про мою оселю. Стіни я обвішав усілякими шкірами та крилами птахів, усередині хатина скидалась лігво якогось звіра. Едварда була задоволена.
— Ну й лігвисько!— мовила вона.
Я не мав чим почастувати гостей, як би то годилося, і, щоб розважити їх, задумав засмажити дичину: вони братимуть її руками, як мисливці. Отак трохи й побавимось.
І я засмажив дичину.
Едварда оповідала про англійця. То був старий дивак, що говорив сам із собою. Він був католик і по всіх усюдах носив при собі в кишені маленького молитовничка, надрукованими чорними й червоними літерами.
— Тоді то, може, був ірландець?— спитав лікар.
— Ірландець?
— Авжеж, якщо він католик.
Едварда зашарілася, затнулась і відвела очі вбік:
— Нехай і так, може, то був ірландець.
Нараз її жвавість мов рукою зняло. Мені стало її жаль, хотілося якось підтримати і я сказав:
— Ні. Таки ваша правда, що то був англієць, ірландці не їздять до Норвегії.
Ми домовились коли-небудь поплавати на човні й оглянути ті місця на скелях, де в’ялять рибу…
Провівши своїх гостей з двору, я вернувся додому й, сидячи, заходився поратись коло своїх рибальських снастей. На моїй сітці, що висіла на цвяху біля дверей, багато петель попереїдала іржа; я нагострив кілька гачків, прикріпив їх, обдивився неводи. Гай-гай, робота в мене сьогодні йшла, як мокре горіло! У моїй голові крутились колесом сторонні думки; мені здавалося, що я припустився помилки, коли дав панні Едварді весь час сидіти на полу замість того, щоб уважити їй місце на лаві. Ні з того ні з сього переді мною постало її смагляве обличчя й засмагла шия; фартух у неї був зав’язаний трохи нижче попереку, щоб по-модному видовжити талію; невинний дівочий вигляд її великих пальців збуджував мою ніжність, а від складок на кисті немовби йшла сама прихильність. Вуста вона мала великі й полум’яні.