Пан

Страница 25 из 28

Кнут Гамсун

— Дарма, хай погрожує… Ево, я мушу подивитись, чи й досі твої ніжки такі маленькі. Заплющ очі й дай мені глянути!

І вона, заплющивши очі, кидається мені на шию. Її проймає дрож. Я несу її в ліс. Кінь стоїть і чекає.

ХХХ

Я сиджу в горах і працюю свердлом. Навколо мене — чисте, мов кришталь, осіннє повітря. Удари мого свердла лунають рівномірно й твердо, Езоп дивиться на мене здивованими очима. Часом море задоволення перехлюпує через край моїх грудей; ніхто не знає, що я в цих пустельних горах.

Перелітні птахи вже відлетіли — щасливої дороги й ласкаво просимо повертатися назад! Зграйка синичок та кілька горобців живуть самотньо по скелястих схилах і в хащах кущів. Піп-піп! Усе так дивно перемінилось, карликова, карликова берізка червоніє, мов кров, на сірому камінні. Он блакитний дзвіночок, а онде бадилина зніту витикаються з вересу, гойдаються і стиха шурхотять свою пісню. Цсс! А над усім цим кружляє яструб: він витягнув шию і прямує у верхогір’я.

Вже вечоріє, я кладу свої свердла й молоток під камінь і відпочиваю. Все навкруг поринає в дрімоту, на півночі випливає місяць, гори кидають від себе велетенські тіні. Тепер місяць уповні, він скидається на палаючий острів, він — наче якась кругла загадка, викувана з мосяжу, а я собі ходжу й диву даюся. Езоп занепокоєно підводиться.

— Чого тобі, Езопе? Як на мене, то я стомився від журби, я хочу її забути, десь втопити. Я велю тобі: "Езопе, лежи тихо й не тривож мене". Ева питає: "Чи думаєш ти коли-не-коли про мене?" Я відповідаю: "Завжди". Ева знов питає: "А це приносить тобі радість?" Я відповідаю: "Справжню радість, і нічого більше, крім радості". Тоді Ева каже: "Ти вже сивієш". А я відповідаю: "Так, я починаю сивіти". А Ева питає: "Невже ти сивієш через свої думки?" А на це я відповідаю: "Можливо". Нарешті Ева каже: "Тоді ти думаєш не лише про мене…" Езопе, лежи тихо, краще я розкажу тобі щось інше…

Однак Езоп встає і нюшить повітря з боку долини, він скавчить і смикає мене за одіж. коли я таки підводжусь і рушаю слідом за ним, він уже мчить так, що не чує під собою землі. Понад лісом на небі з’являється заграва, я наддаю ходи в тому напрямку. Перед моїми очима спалахує якесь вогнище, величезне багаття. Я зупиняюсь, придивляючись до нього, роблю ще кілька кроків і не можу відвести погляду — горить моя хатина.

ХХХІ

Пожежу влаштував добродій Мак, я відразу про це здогадався. Я втратив звірині шкури й пташині крила, втратив опудало орла, — все згоріло. Що ж тепер? Дві ночі я перебував просто неба, але не подався в Сірілунн просити притулку. Врешті-решт я найняв занедбану рибальську хижку біля пристані й позатикав усі щілини сухим мохом. Я спав на підстілці з червоного вересу, який наносив з гір. Я знов, дав собі раду.

Едварда переказала через гінця, що чула про моє нещастя й пропонує мені від імені батька кімнату в Сірілунні. Невже Едварда співчуває? Невже Едварда великодушна? Я не переказав їй через гінця ніякої відповіді. Хвалити Бога, я вже мав притулок і відчув якусь горду радість від того, що відповів мовчанням на Едвардину пропозицію. Я стрів їх з бароном на дорозі, вони йшли під руку, я подивився їм обом у вічі й мимохідь вклонився. Вона зупинилась і спитала:

— Ви не хочете в нас жити, пане лейтенанте?

— Я вже облаштував своє нове житло,— відповів я й собі зупинився.

Вона дивилась на мене, груди її важко дихали.

— Та й у нас вам ніхто не завдав би лиха,— мовила вона.

У моєму серці ворухнулась вдячність, але я не мав змоги щось сказати.

Барон помаленьку відійшов.

— Мабуть, ви більше не хочете мене бачити?— питає вона.

— Дякую вам, панно Едвардо, за те, що ви запропонували мені у себе вдома притулок, як згоріла моя хатина,— сказав я.— Це було дуже великодушно, тим паче, що ви навряд чи мали на це згоду свого батька.— Я стояв перед нею простоволосий і дякував їй за пропозицію.

— Боже милий, Ґлане, ви більше не хочете мене бачити!— раптом мовила вона.

Барон погукав її.

— Вас кличе барон,— сказав я і знов з кашкетом у руках низько їй вклонився.

І я подався в гори до своєї міни. Тепер мене вже ніщо, ніщо не могло роздратувати. Я зустрів Еву.

— От бачиш!— гукаю я.— Добродій Мак не спроможний мене прогнати. Він спалив мою хатину, а в мене тепер є друга…

Ева несе щітку та відро смоли.

— А це що, Ево?

На причалі під скелею добродій Мак перевернув човна й загадав Еві його посмолити. Він стежив за кожним її кроком, вона мусила слухатись.

— А чого саме при березі? Чого не на пристані?

— Добродій Мак так звелів…

— Ево, Ево, голубонько, з тебе зробили рабиню, а ти й не нарікаєш Леле, ти знов усміхаєшся і в твоїй усмішці вирує життя, хоч ти й рабиня.

Коли я прийшов до своєї міни, мене чекала несподіванка. Я помітив, що тут хтось був і, роздивившись жорству, впізнав сліди довгих гостроносих черевиків добродія Мака. "Чого він тут нишпорить і що винюхує?" — подумав я і роззирнувся. Ніде нікогісінько. Я геть нічого не запідозрив.

І я заходився гатити по своєму свердлу, сном-духом не знаючи, що чиню божевілля.

ХХХІІ

Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і мав забрати звідси барона та всі його сундуки, повні мушель і всіляких водоростей. Тепер його завантажують на пристані бочками з оселедцями та риб’ячим жиром, а надвечір він рушить у дорогу.

Я беру рушницю й набиваю в обидві цівки вдосталь пороху. Зробивши це, киваю сам собі головою. Я йду в гори і набиваю порохом ще й свою міну, так само кивнувши головою. Ось і готово. Я ліг чекати.

Я чекав довго. Увесь час з пароплава до мене долинав брязкіт коловорота, що підіймав і опускав вантажі. Вже западали сутінки. Зрештою пароплав подає свисток, усе повантажено, він відчалює. Тепер я маю почекати кілька хвилин. Місяць ще не зійшов і я, мов божевільний, впиваюсь очима у вечірні сутінки.

Як тільки з-за острівця виткнувся ніс пароплава, я запалив гніт і хутко відскочив у бік. Збігає хвилина. Зненацька лунає вибух, стовп кам’яних уламків злітає вгору, гора здригається, і скеля з гуркотом скочується в морську безодню. Всюди у верхогір’ї йде луна. Я хапаю рушницю й випалюю з однієї цівки,— луна відповідає хтозна скільки разів. Ще за мить я стріляю з другої цівки; повітря затремтіло від мого салюту, а луна рознесла те гуркотіння по цілому світові. Здавалось, наче то всі гори змовились на повен голос закричати в честь пароплава, що відпливав. Минає трохи часу, у повітрі стає тихо, у верхогір’ї мовчить луна і земля знов нишкне. Пароплав зникає в напівтемряві.