Він стукає. Я відчиняю йому й сама замикаю двері на ключ, щоб зробити йому невеличку послугу.
— Іселіно!— скрикує він і цілу хвилину цілує мене в уста.
— Я не посилала по тебе,— шепчу я.
— Не посилала?— питає він.
Я знов, обімлівши в душі, відповідаю:
— Ні, я посилала по тебе, я безмежно стужилась за тобою. Побудь тут трішки.
І я в пориві кохання затулила руками собі очі. Він не відпускав мене, я схилила голову й сховалась у нього на грудях.
— Здається, знов співає півень?— спитав він і прислухався.
Та, почувши його слова. Я хутенько його перебила:
— Ні, як ти міг подумати, що знов співає півень? Ніхто ніде не співає.
Він поцілував мої перса.
— То просто заквоктала курка,— сказала я наостанок.
— Стривай-но, я замкну двері,— сказав він, підводячись з місця.
Я не пустила його й зашепотіла:
— Вони вже замкнені…
Тоді знов смеркло й Дундас поїхав. У мені заструменіло щось золоте. Я стала перед люстром: просто на мене дивилося двоє закоханих очей. Щось ворухнулось у мені від того погляду і без кінця-краю заструменіло навкруг мого серця. Боже Милостивий, я зроду ще не дивилась сама на себе такими очима! І, закохана до безтями, я поцілувала свої вуста в люстрі...
Ось я й розказала тобі про свою першу ніч, про ранок і про вечір після неї. Нехай колись я розповім тобі про Свена Герлюфсена. І його я кохала. Він жив за милю звідси, бачиш — на он тому острові, і тихими літніми вечорами я сама плавала до нього в човні, бо кохала його. Я розкажу тобі й про Стамера: то був священик, я кохала його. Я всіх кохаю…
Крізь дрімоту я чую, як десь унизу в Сірілунні співає півень.
— Чуєш, Іселіно, й нам проспівав півень!— радісно вигукую я, простягаючи руки.
Я прокидаюсь. Езоп уже не спить.
— Зникла!— кажу я з пекучою скорботою в голосі й роззираюсь.— Ніде нікого, нікогісінько!
Розпашілий і збуджений, я йду додому. Світає, півень у Сірілунні співає, мов найнявся.
Біля хатини стоїть якась жінка. То Ева. У неї в руках мотузка, вона зібралась в ліс по дрова. Ранок життя проймає цю молоденьку дівчину, її груди важко дихають, сонце золотить її поставу.
— Ви не думайте… — бурмоче вона.
— Що мені думати, Ево?
— Я не збиралася вас побачити, просто йшла мимо…
Її обличчя зайнялося кармазином.
ХХІ
Моя нога й досі непокоїла мене болем, ночами часто так свербіла, що не давала спати; бувало, зненацька в ній починалися кольки, а на переміну погоди її діймав ревматизм. Так тягнулося хтозна-скільки. Проте я не став кульгати.
Один за одним збігали дні.
Повернувся добродій Мак, і мені відразу далося взнаки його повернення. Він забрав у мене човен, і я попав у скруту, бо полювання ще не відкрилось і я не міг стріляти. Але чого він отак, без всякого попередження, забрав у мене човен? Двоє портовиків добродія Мака вранці плавали в море з якимось чужаком.
Я стрів лікаря.
— У мене забрали човен,— похвалився я.
— Сюди приїхав гість,— сказав він.— Щодня доводиться випливати з ним у море, а ввечері вертатися назад. Він досліджує морське дно.
Чужак був з Фінляндії, добродій Мак випадково познайомився з ним на пароплаві, він плив зі Шпіцберґена і віз із собою колекції мушель та дрібних морських тваринок. Називали його бароном. У господі добродія Мака йому відвели велику залу і ще одну кімнату й дуже ним опікувалися.
"У мене обмаль м’яса, може, попросити б чогось трохи на вечерю у Едварди?" — думаю я і простую в Сірілунн. Відразу ж помічаю на Едварді нову сукню: в ній вона здається старшою, бо сукня в неї завелика.
— Пробачте, що сиджу,— тільки й мовила Едварда, подавши мені руку.
— Еге ж, на жаль, моя дочка не здужає,— сказав добродій Мак.— Застудилась, бо не береглася… Очевидно, ви прийшли дізнатися про ваш човен? Я змушений позичити вам інший човен, менший за цей. Він не новий, але як будете справно вичерпувати з нього воду… У нас тепер гостює вчений, і ви ж розумієте, що для такої людини… До того ж у нього немає часу, цілий день він працює і вертається додому надвечір. Побудьте, поки він вернеться, то й побачите його, вам цікаво було б з ним познайомитися. Ось його візитна картка — з короною, бо він барон. Приємний чоловік. Я познайомився з ним цілком випадково.
"Ага,— подумав я,— тебе не запрошують вечеряти". Слава Богові, що я прийшов сюди тільки дещо перевірити і можу знов піти додому, в мене в хаті ще є трохи риби. Чимось та підживлюсь. Годі!
Прийшов барон. Це був чоловічок років, може, сорока, довгообразий, вилицюватий, з ріденькою чорною борідкою. Його погляд був колючий і проникливий, та він носив сильні окуляри. На запонках його сорочки також були п’ятикутні корони, як і на візитній картці. Барон трохи сутулився, на його худих руках виступали сині жили, а нігті були, наче з жовтого металу.
— Дуже радий познайомитись, пане лейтенанте. Ви вже давно тут?
— Кілька місяців.
Приємний чоловік. Добродій Мак схилив його до розмови про мушлі та про дрібні тваринки, і барон охоче про все це розповідав. Ще він пояснив, яка порода глини залягає навкруг Кургольменна, а тоді сходив до зали й виніс звідти зразок водоростей з Білого моря. Раз у раз вказівним пальцем правої руки він поправляв на носі окуляри з товстими скельцями і в золотій оправі. Добродія Мака ті розповіді надзвичайно цікавили. Так минула година.
Барон заговорив про ту лиху пригоду, що сталася зі мною, про мій невдалий постріл. Чи я вже оклигав? Справді? Він радий.
"Хто ж розказав йому про мою лиху пригоду?" — подумав я і спитав:
— А від кого ви, пане бароне, про це чули?
— Від кого?.. Та від кого б же! Здається, від панни Мак. Правда ж, панно Мак?
Едвардині щоки зайнялися вогнем.
Я прийшов сюди, як у воду опущений, кілька днів мене пригнічував якийсь безнадійний відчай, а від останніх слів цього чужака пронизала незбагненна радість. Я не дивився на Едварду, але думав: "Дякую за те, що ти хоч говорила про мене, вимовляла моє ім’я, дарма, що воно навіки втратило для тебе значення. Добраніч".
Я попрощався. Едварда лишалась сидіти, чемно вибачившись, що нездужає. З байдужим виглядом подала мені руку.
А добродій Мак стояв і жваво базікав з бароном. Він розповідав про свого діда — консула Мака.