— То чи може її хто-небудь приборкати?— спитав я.
— Її слід було б покарати,— ухильно відповів лікар.— Погано, що вона має повну волю чинити все, що заманеться, й здобувати стількох, скількох заволіє. Нею цікавляться, немає таких, що були б до неї байдужі, завжди під руками знаходиться той, на кому вона випробує свій вплив. Чи ви помітили, як я з нею поводжуся? Наче з школяркою, наче з якимось дівчиськом: напучую її, виправляю мову, стежу за нею і присаджую. Думаєте, вона цього не розуміє? Ой, ні, вона горда й норовлива, це постійно її ображає, та вона ще й занадто горда, щоб виявляти свою образу. Але так їй і треба. До вашого приїзду я вже цілий рік тримав її в руках, вона почала піддаватися, плачучи від страждань і досади, і стала якоюсь поступливішою. Аж тут з’явились ви, і все пішло шкереберть. Отак воно і є: один її втрачає, а другий знаходить; напевно, після вас прийде третій, хтозна.
"Еге, та лікар має за що мститися," — подумав я і спитав:
— А тепер скажіть мені, лікарю, навіщо ви так старалися все це мені розказати? Може, я поможу вам приборкати Едварду?
— До того ж вона гаряча, як вулкан,— вів він далі, не зважаючи на моє запитання.— Ви спитали, чи може хто-небудь її приборкати? А чом би й ні? Вона очікує свого принца, а його нема; вона без кінця помиляється, он і вас прийняла за того принца, насамперед тому, що у вас звірячий погляд, ха-ха. Слухайте, пане лейтенанте, вам про всяк випадок треба б було прихопити з собою мундир. Тепер він став би вам у пригоді. А чом би її комусь і не приборкати? Я бачив, як вона заламувала руки й чекала того, хто прийшов би, забрав би її та й повіз звідси, оволодівши її тілом і душею. Отак. Але він мусить прибути здалеку, впасти як грім з ясного неба ще й бути не таким, як усі. По-моєму, добродій Мак не просто мандрує чужими краями, він щось замислив. Колись він так уже мандрував, а додому повернувся з якимось паном.
— З якимось паном?
— Та, на жаль, він не підійшов,— сказав лікар, болісно всміхаючись.— То був чоловік мого віку, ще й кульгав так само, як я. Який же з нього принц?!
— А куди він подівся?— спитав я, не зводячи з лікаря очей.
— Куди подівся? Звідси? А хтозна,— спантеличено мовив він.— Ну, та скільки можна про це балакати! Через тиждень ви ходитимете. Бувайте здорові!
ХІХ
Я чую знадвору жіночий голос, кров шугає мені в голову — то голос Едварди.
— Кажуть, що Ґлан… Ґлан хворий?
І моя праля, стоячи біля дверей, відповідає:
— Він майже видужав.
Оте "Ґлан, Ґлан" пронизало мене наскрізь, вона двічі вимовила моє ім’я, і мене це вразило. Вона говорила дзвінко і з трепетом.
Не постукавши, вона відчинила двері, влетіла в хатину й глянула на мене. Переді мною в одну мить постали давні дні, вона була в своїй перефарбованій піджачині, в фартусі, зав’язаному нижче талії, щоб стан видався гнучкішим. Я побачив усе відразу: її погляд, смагляве лице, високі брови на чолі, чудний і ніжний вираз її рук,— усе це з такою силою насіло на мене, що я збентежився. "Я її цілував," — промайнуло в моїх думках. Я підвівся.
— Ви зводитесь на ноги й можете стояти,— сказала Едварда.— Однак сядьте, у вас хвора нога, ви її прострелили. Боже мій, як це сталося? Я аж тепер довідалась про це. А то тільки й думала: куди подівся Ґлан? Чого він більше не приходить? Я нічогісінько не знала. Коли це чую, що кілька тижнів тому ви себе підстрелили, а я сном-духом про це не знала. Як тепер ваше здоров’я? Ви блідий. Як стіна, я вас не впізнаю. А нога? Ви кульгаєте? Лікар каже, що ви не будете кульгати, Бог милував. Сподіваюсь, ви пробачите, що я зопалу сюди прилетіла, я швидше всього бігла, а не йшла…
Вона схилилась до мене й була так близько, що я, відчувши на обличчі її подих, простягнув до неї руки. Тоді вона відсахнулась. Її очі ще були вологі.
— Сталось це так,— бурмотів я,— хотів відставити рушницю в куток, а тримав її неправильно, ось так — дулом донизу. І раптом почув постріл. Оце й уся лиха пригода.
— Лиха пригода,— в задумі мовила вона, кивнувши головою.— Дайте мені глянути, це ліва нога; та чого саме ліва? Ага, випадково…
— Так, випадково,— урвав її я.— Хіба я знаю, чого саме ліва нога? Ви самі бачите: рушницю я тримав отак, тож ніяк не міг попасти в праву ногу. О, то було не вельми приємно.
Вона дивилась на мене, і її бентежили якісь думки.
— То ви вже одужуєте.— сказала вона й роззирнулась по хаті.— Чого ви не посилали своєї господині до нас по їжу? З чого ви жили?
Ми ще трохи погомоніли. Я спитав її:
— Коли ви прийшли. Ваше обличчя було схвильоване, а очі сяяли, ви подали мені руку. А тепер ваші очі знов байдужі. Чи я помиляюсь?
Мовчання.
— Не можна завжди бути однаковою…
— Скажіть мені хоч єдиний раз,— вів я далі.— Що, наприклад, сьогодні я не те сказав чи не те зробив, чим ви невдоволені? Може, це послужить мені наукою на майбутнє.
Вона не відводила погляду від вікна, від далекого небокраю, замислено видивлювала свої очі ген перед себе й відповідала, стоячи до мене спиною.
— Все гаразд, Ґлане. Іноді напливають всякі такі думки. Ви розгнівались? Пам’ятайте: одні дають мало і для них це забагато, а інші віддають все і це їм за виграшки. То хто ж дає більше? Який ви похмурий після своєї недуги! Та з якого це дива ми завели таку балачку?— І раптом вона озирається на мене, незбагненна радість рум’янить її лице, і вона каже: — А тепер швидше видужуйте. Ми ще побачимось,— і простягла руку.
Проте мені не хотілось подавати їй руки. Я підвівся, заклав руки за спину й низько вклонився.— Цим я віддячив їй за ласкаві відвідини.
— Вибачте, що не можу вас провести,— сказав я.
Коли вона пішла, я сів і ще раз усе обміркував. Я написав листа з намогливим проханням прислати мені мундир.
ХХ
Перший день у лісі.
Я радію і відчуваю, як ослаб. Звірі підходили так близько, що могли мене роздивлятися, на листі дерев сиділи жуки, а безкрилі майки лазили по землі. "Здорові були!" — думав я. Настрій лісу зливався з моїми почуттями, я плакав од любові і був до краю щасливий, не тямлячись від вдячності. Любий лісе, моя домівко, Божа благодате, я до тебе — від щирого серця… Зупиняюсь, обертаюсь на всі боки і крізь сльози вимовляю назви птахів, дерев, каміння, трави й мурашок, роззираюсь навкруг і називаю їх по черзі. Зводжу очі на гори й думаю, немовби відповідаючи на якийсь клич: "Так, я зараз прийду!" Там, у верхогір’ї висиджувалися соколята. Я знав, де їхні гнізда. І думка про тих соколят, що сиділи в горах у гніздах, завели мою фантазію бозна-куди.