Я ложечкою влив йому ту воду в рот і дуже пожалів про це: шлунок зараз же вернув усе назад, і я побільшив тільки його муки за ці кілька хвилин.
Затих трохи, а потім знову плакав і дивився широко розплющеними, знову ясними очима, а часом стогнав, аж кричав.
Я то підходив до його, то втікав до себе на ліжко, щоб не дивитися на його муку. Так проминула ще година.
Враз я почув, як він почав дихати швидко, й хрипко, й голосно всіма грудями, всією своєю істотою. Враз голосний, тяжкий, напружений стогін,— мов боровся він з ким і знемагав у останній боротьбі. І все затихло. Голова безсило одкинулась назад. Очі були широко розплющені й повні безмежної муки й страху.
Він умер, мій гарний, мій любий Пан Коцький. Не буде більше звеселяти, бавити, розважати мене, не буде прихилятися до мене, дивитися на мене своїми розумними очима.
Велика таємниця одлучення живого духу від матерії сталася. І вона була мені такою само таємницею, якою буде колись і моя власна смерть тим, хто її бачитиме.
1904, м. Київ.