— Нася кіціцька, нася!..
Ходило за їм слідком, ловило його й починало носити, тягаючи способом найнемилосерднішим,— часом за задні лапи, а головою додолу, бо "нася кіціцька" була штукою занадто тяжкою для його. Пан Коцький спершу терпів, потім почав тікати від своєї щоденної любої мучительки і врешті пручатися. Тут уже часом траплялося, що якось і кігтем — правда, дуже злегенька — зачепить, і справа кінчалася драмою — плачем, а Пан Коцький чимдуж тікав на моє ліжко. Це місце полюбив рівно з канапою і спав на йому вночі.
Страшно любив, що його лащено, а найбільше, як траплялось йому яке лихо. Проходив тоді й дивився такими виразними очима і нявчав стиха жалібно-благальним голосом, просячи, щоб його полащити, погладити, пустити на коліна,— тут він спав залюбки.
Ніколи не гнівався, навіть тоді, як його карано. Мав який час одну погану звичку, од якої довелось одучати його карами. Вчинивши злочинство, дуже добре розумів свою провину, турботно бігав по світлицях і дивився такими очима, які виразно говорили, що хлопець прошкодився. Кару приймав через те, як зароблене, і хоч йому боліло часом, може, й дуже, ніколи не пручався і мовчав. Звичайно, після цього його викидано. Він утікав швидко, але згодом вертався й ніколи не платив злом за зло, а приходив і жалібно-прихильно зазирав у вічі: зараз стало шкода, що й покарано його…
Опріче згаданої поганої звички, у всіх інших випадках слухався слова, хоч часом доводилось довгенько з їм погомоніти, поки він згоджувався послухатися. Наприклад, любив сідати на буфеті, а це йому заборонялось:
— Коте, чого ти там сів?
— Няв…— якимсь таким голосом, мов питає або не розуміє казаного.
— Геть відтіля, там не можна сидіти!
— Няв, няв!..— жалібно й благальне.
Розмова тяглася далі, і він одмовляв на фрази своїм нявканням, щоразу з іншою інтонацією. Врешті після останньої грізної фрази нявкав зовсім уже безнадійно і зіскакував додолу, а звідти на коліна до кого або на стілець.
Ми виїздили до Києва, і він їхав з нами пароплавом. Помандрував трохи по каюті, а потім спав усю ніч біля мене. Тільки оте свистіння голосне дратувало йому нерви,— раз у раз збуджувався й схоплювався і видамо не розумів, нащо люди вигадали таку турботну штуку, як оті свисти.
В Києві жити йому погіршало. Садка не було, у дворі повно людей і собак. Мусив сидіти в хаті. А надто почав нездужати. Після першої своєї хвороби ніколи вже не видужував цілком.
У Києві знов занедужав так, що кілька день не їв. Видужав і навіть погладшав, але зробивсь нерухливий і сонливий. Хвороба через місяців два вернулася знову. Не їв три дні і почав уже турбувати нас. Ніч спав на канапі. Після третього його голодного дня вночі я почув крізь сон, як щось упало, і потім мій котусь занявчав біля дверей у передпокої. Я засвітив, він лежав перед моїми дверима.
І враз він закричав-заголосив жалібно-болючим голосом і поліз з того місця, де лежав. Поліз передніми лапами, бо задня половина його тіла була паралізована і тяглась за їм без життя.
Я вніс його в свій кабінет і положив долі на плахті. Знову крик і знов поплазував, волочачи за собою половину свого мертвого тіла. Видимо, як тільки біль дужчав, він силкувався втекти з того місця, на якому чув біль, думаючи, що на іншому цього не буде. Не можна було положити його на ліжко, бо раз у раз кидався лізти і впав би, як з канапи.
Раз у раз біль припікав його. Він то кидався лізти, то перекидався на спину, то тулився до моїх ніг, до рук. Я сидів над їм безсилий йому пособити, хоч плач і стогнання гостре й хрипке з нестерпучого болю різали мені душу.
Якими очима, повними муки й благання, дивився він на мене! Як він розумів, що я прихильний до його, і як він прохав своїм поглядом і плачем пособити йому. Кожне доторкання моєї руки, кожне лащення видимо заспокоювало його на мить. Я щохвилини сподівався, що він умре від муки, і бажав йому смерті, щоб він не мучився.
Але він мучився. Він не вмирав, він хотів жити і все благав мене помогти йому, рятувати його й так припадав до мене своєю гарячою головою, так дивився на мене благальним поглядом. Виразно видко було, що він вражений тим, що я не пособляю йому. Погляд був такий розумний, такий свідомий, як у людини, і я виразно побачив, відчув усією своєю істотою, що ця звірина є така само істота, як і я, і що в хвилину найтяжчого лиха її психіка напружилась до того, що рівняється з людською. Це була людина, змордована мукою й німа.
Прийшов ранок. Він ще жив, але біль притих,— стогнав він тільки часом. Я мусив іти з дому і вернувся на обід,— він ще жив. Плакав і стогнав з болю і плазував за моїми жінкою й дочкою, щоб лежати біля їх ніг, спиратися об їх головою й почувати, як їх рука лащить його. Я не міг без сліз дивитися на його.
Уже й передні ноги ворушилися погано. Я не сподівався, що він доживе до вечора, але він дожив. Лежав у кабінеті й мовчав у ліпші хвилини, а як дуже боліло — кидався (лазити вже не міг), хотів підвестися й падав безсило. Тоді кликав мене жалібним плачем. Я приходив, клав його й лащив, і він затихав.
Так було всю ніч. Лежав півпритомний, а потім починав плакати. Не нявчав, ні,— зовсім одмінився голос. А плакав, як дитина мала плаче,— тонко, жаліючись, навіть пхикав по-дитячому. Я приходив, випростував йому лапки, які від борсання раз у раз підгорталися йому під тіло, гладив його, говорив до його, і він затихав на півгодини. Мій голос ще розумів і, коли стогнав злегка, а я озивався до його, зараз же змовкав. Коли я мовчав — плакав доти, поки я приходив і торкався до його. Тоді поглядав на мене вже помертвілим поглядом і затихав під моїм лащенням.
Ніч була без міри тяжка. Я почував, що вмирає істота, яка розуміє, почуває, любить і мучиться, і яка любить мене.
Попрохав води, я йому подав. Пив довго, бо ледве міг потрошку ковтати.
Мука то гіршала, то затихала. Він тепер уже плакав, мало коли й одпочиваючи. Враз його вхопило тяжким болем,— він закричав і кричав довго…
Вся задня половина тіла була вже холодна, задні лапи й хвіст заклякли й не гнулися, передні також були мертві й холодні, хоч і не такі тверді.
Він був мертвий на три чверті, а все мучився, і мука не меншала, може, гіршала. Я налив у мисочку води і крапнув туди опію, щоб він заснув і не так почував біль і вмер вві сні. Він покуштував і не схотів пити.