Палата без числа

Страница 2 из 5

Вражлывый Василий

— А я й зараз закоханий...— Він захвилювався. Його слова стали важкі й болючі. Сестра дгівно вже звикла вислухувати найінтимніші думки хорих, але лосі ніхто ще з нею не говорив з таким болем. Вона низьке схилила голову і, напевно, Колині спогади не менше хвилювали її. ніж його самого.

— її звуть Ніна—правда хороше ім'я?.. Ми тоді були несміливі, наївні, але скільки кохання було її нас!.. Хіба людина двічі може переживати такі хвилини?..

Він замовк, голова йому безсило впала на подушку. Тоді сестра рвучко випросталася.

— От, і добалакалися!—Зона злякано схопила руку хорого, в якій часто й знеможено бивс" пульс.—Заспокойтеся, Колю! От, горе...

Збігавши до своєї кімнати, вона принесла із собою якихсь ліків, що їх байдуже випив Коля.

— Ну, спіть жеі

Сестра ще раз глянула на хорого, а потім вийшла з палати.

Несподівано зарипіли пружини на прокуроровому ліжку, він сам підвівся, напружено повернувшися обличчям до Колі.

— Чи він дихає ще?—спитав у Ґудзя вголос прокурор. Обуренню його не було краю. Перемішуючи слова свої з лайкою, він раптом щосили закричав:

— Тут ввесь персонал розігнати треба. Ніхто не має права класти смертника до нас—для цього е: окрема палата...—Проте голос його увірвався—він зрозуміи свою необережність.—Ти спиш, Колю?—спитав він яко кога лагідніше.

— Ні, не сплю.

— Пробач мене, дурня.

— Чому ж? Ти правду сказав... Справді, я, мабуть, більше хворий, ніж ви. Мене б перевели відціля, так *гіСЦЬ цемає.—Йому було дуже важко розмовляти, але ніщо б більше не зворушило його цієї хвилини.

За ялинами, на вулиці, погасли останні ліхтарі. Місто спало. Місяць, що лямпою. повісився посеред вікна, обточував холодним світлом зігнену постать Ґудзя. Він сидів, притуливши долоні до давно неголених щік. Прокурор спробувавбув засміятися, але, бачачи тільки очі Ґудзеві, відразу замовк.

— Нехороший ти чоловік, прокуроре!.. Просто сволоч ти...—Цієї хвилини Ґудзь сам на себе був непохожий,— посмішки його ніхто не бачив.—Хіба в тебе душі немає: чоловіка і так гнітить, а ти ще навалюєш на нього" В мене теж удома жінка.

— А хіба я кажу, що я невинуватий?

— Нехороший ти чоловік,—повторив Ґудзь.—Учитель, он, тебе не вилаяв, а я б на його місці і зуби золоті повикидав тобі з рота... так то!

— А що ж він, справді? Захотілося йому, щоб і жінка разом із ним умирала! Подумаєш, дикунські звкчаї згадав,— прокурор знову щосили засміявся.

— Чому ж ти смієшся?—розгнівано спитав Ґудзь.

— Чудно, от і все! Наш учитель тут, а жінка його там... Листів жде! На біса він їй здався?

— Замовч!—Раптом крикнув Ґудзь. Він навіть кинувся був до прокурора, що несподівано жалібно промовив:

— Та яж жартував...

До ранку вони мовчали, часом сходив неї них короткий тривожний сон.

Знлкапи темні фарби на стінах,—вони обділялися назустріч дню і на них можна було вже розібрати крихти

□огано розмішаною вапна. По морю соние розлило золоті озера, в яких купався чистий білий пароплав. Над узбережжям скиглили мартини, а з пристані, як акомпаньямент до них, чулося неприємне скрипіння ланцюга. По рінні зашелестіли чиїсь ранні кроки, а в гірськім санаторії спр-кійно задзвонив церковний дзвін. Так починався день. Ґудзь спав, широко розтулиьши рота і ще більше посміхаючись уві сні. Обличчя Колі-вчителя скупо порожевіло на щоках, а простирадло раз-у-раз здригалася від частого дихання. Його довге тіло сіпалося під ковдрою, часом він схлипував, як дитина,—і од того прокуророві був сором, він удавав., що спить. Раптом Колині губи здригнулися— він закашлявся. Тоді повіки підвелися, а з-під них виглянули запалі, блискучі, але зовсім не сонні очі. Коля встав, хотів нахилитися, але густа, як олійна фарба, кров упала на простирадло раніше, ніж він це встиг зробити.

Маючи здібність завжди з'являтися вчасно, цієї хвилини в палату ввійшла сестра. Вливши в рот хорому кальцію, вона стурбовано повернулася до своєї кімнати, її ніколи не приваблювало втручання в особисте життя хорих. але: вперше цього ранку вона зрадила свою давню звичку. Вперше ця маленька повна жінка стисла сердито губи і з серцем розбила шклянку, що стояла на столі.

— Гидотаі—прошепотіла, вона.

А потім, походивши деякий час по кімнаті, сестра взяла ручку і написала на клаптикові паперу:

".Хворий дуже турбується, що немаї; листів. Це йому шкодить. Здоров'я його, мабуть, не покращає. Чергова сестра". Вона дістала історію хороби, щоб знайти в ній адресу, але перед тим, як кидати папір у конверту, ше раз переписала листа, викинувши останню фразу.

В Гудзя часто бував той настрій, коли бажання повернутися додому стає непереможне. Тоді він згадував з досадою ті домашні розпорядження, які забув сказати жінці.

В останній час його мучила коса, яку він сховав на горищі, нікому не сказавши про неї.

— Зараз же ікосовиця,—виправдувався він.—А без доброї коси косити однаково, що плоскінь вибирати.

Він підходив до вікна і нудно оглядав обридлий краєвид.

— Хіба це земля? Як тут те дерево росте на камені. У нас ліси, так ліси! Та й хліба добрі.—І він повторював найулюбленішу свою фразу:—Поїду, мабуть, відціля. Нудно тут умирати. Після жнив приїду додому, а там і вмру. Мій батько й дід—восени вмирали, робочому чоловікові лід гарячий час не полагається вмирати.

— А я, напевно, до осени не дотягну,—промовив Коля.

— Так ти ж учитель, у вас взимку гарячка, а зараз же школярі до школи не ходять... Ото ж, ти скоро й умреш.... Природа, брат, мудра штука.

— Завели панахиду!—сердито кинув прокурор. Смерть його лякає: він боїться розмов про неї, несподівано в нього починається жар. Раз він серед ночі, придушений кошмаром, і наляканий розмовами про смерть, почав кричати.

— А ти боїшся смерти? Нічого, помреш і ти,—заспокоював Ґудзь, що після нічної сцени остаточно зненавидів прокурора.—Хто сюди попадає, тому до кладовища недалеко. Ну, коли ти такий боягуз, то тобі одстрочка на рік.

— Може, він і видужає, багато хто вил один здоровим відціля,—тихо сказав Коля, якому не подобався Гудзів тон.

— Ну, як і видужає, то на біса він кому здався.

— Дурень,—зневажливо зморщився прокурор.

— Дурень мій шурин, а ти в нього ума позичав. Прокурор нічого не відповів, вважаючи, мабуть, що