Особливо гостро зазнав я на собі силу таких переживань на сьомий чи восьмий день після покладення леді Медлін у склеп — пізно ввечері, коли я збирався вкладатись у ліжко. Минала година за годиною, а сон ніяк не приходив до мене. Зусиллям волі я намагався відігнати тривогу, що пойняла мене. Пробував переконати себе, ніби все чи майже все, що я відчував, навіяне бентежною дією похмурої обстановки в кімнаті — темної, подертої драпіровки, яку нещадно шарпали подихи бурі, що знялась надворі; вони поривчасто колихали драпіровку вздовж стін і моторошно шурхотіли над ліжком. Але всі мої намагання були марні. Нестримний дрож потроху охопив все тіло; і зрештою на душу мою напосів якийсь демон безпричинної паніки. Задихаючись і борсаючись, я намагався скинути з себе те привиддя: підвівся на подушках і, вирячивши очі в непроникну темряву, дослухався (не відаю чому: гадаю, що то мене надихнула якась інстинктивна рішучість) до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь завивання бурі через великі проміжки часу. Переможений могутнім нападом страху, незбагненного й нестерпного, я поквапом одягнувся (бо зрозумів, що цієї ночі мені вже не спати) і спробував вивести себе з цього нав'язливого, жалюгідного стану швидкою ходою туди й сюди по кімнаті.
Я тільки раз чи другий перебіг отак спальню, коли мою увагу привернули тихі кроки на сходах за стіною. Я відразу збагнув, що це Ашер. За хвилину він делікатно постукав у двері й увійшов, несучи в руці лампу. Його обличчя, як завжди, було бліде, мов у мерця,— але тепер в очах світилася божевільна веселість: уся його поведінка свідчила про стримувану істерію. Ашерів вигляд настрахав мене, однак я був готовий на все, аби тільки не відчувати більше жахливої самотини, тож привітав його, полегшено зітхнувши.
Ашер постояв хвилину в мовчанці, обводячи поглядом усе довкола, і раптом спитав:
— А ти цього не бачив?.. Ти ще не бачив? То зачекай! Зараз побачиш...— Сказавши так, він дбайливо затулив лампу, підскочив до одного з вікон і раптом розчахнув його у буремну ніч.
В кімнату ввірвався навальний, лютий порив вітру — він мало не звалив нас з ніг. То була справжня горобина ніч, бурхлива, жорстока, але прекрасна — просто неймовірна і своєю несамовитою жахливістю, і красою. Ураган, здається, зосередив всю міць саме в нашій околиці — недарма ж вихор весь час шалено змінював свій напрям, а незвичайна щільність хмар (вони нависали так низько, що чіпляли верхівки замкових веж) не заважала нам бачити, як вони, мов живі, мчали з усіх боків назустріч одна одній, стикалися й лишались тут, над нами. Повторюю: навіть їхня неймовірна щільність не заважала нам бачити цей дивовижний рух. Хоч перед нами ні разу не блиснув місяць чи зірка й не було жодного спалаху блискавиці, одначе нижня поверхня цієї велетенської маси сколошканої пари, так само як і всі земні предмети навколо нас, мерехтіла неприродним відсвітом од добре видимого білястого серпанку, що висів скрізь, огортаючи увесь замок.
— Ти не повинен... тобі не слід на це дивитися! — здригаючись, проказав я і, лагідно обійнявши Ашера, рішуче повів від вікна у глиб кімнати і там посадовив у крісло.— Тебе дуже збентежили ці справді моторошні видива, але ж це просто якісь електричні явища, вони не такі вже й незвичайні. А може, у всьому винні ті огидні випари чорного озера. Давай-но зачинимо вікно... Повітря дуже холодне, воно може тобі зашкодити. Ось тут у мене один з улюблених твоїх рицарських романів. Я почитаю вголос, а ти будеш слухати — отак ми й перебудемо разом цю жахливу ніч.
Я взяв з полиці старовинний роман — "Шалену печаль" сера Ланселота Залізного; те, що я його назвав улюбленою Ашеровою книжкою, було, скоріше, сумним жартом, бо, правду кажучи, у тому творі, багатослівному, незграбному, позбавленому хоч якогось натхнення, мало що могло б становити інтерес для мого друга, з його піднесеною, поетичною натурою. Однак то була під рукою єдина книжка, і я плекав надію, що хворобливе збудження, яке так мучило іпохондрика Ашера, потроху розвіється (адже перебіг психічних хвороб часто дає приклади подібних парадоксів), незважаючи навіть на крайню нісенітність цього чтива. Справді, взявши до уваги жваву, хоч і напружену увагу, з якою він слухав ту оповідь, чи вдавав, ніби слухає, я міг би привітати себе із вдалою витівкою.
Я дійшов до широко відомого місця в книжці, де Ефелред, герой роману, після марної спроби добутися миром до оселі пустельника намагається вдертися туди силоміць. Далі, якщо пам'ятаєте, оповідь звучить так:
"Й Ефелред, котрий від природи мав відважне серце й котрий до того ж був вельми наснажений міццю вина, якого багато напився, не схотів більше сперечатися з пустельником, котрий і справді був упертої та злостивої вдачі. І, відчувши вже дощ на своїх плечах і боячися, що буря посилиться, він розмахнувся булавою й одним ударом пробив дощані двері, просунув у дірку свою закуту в залізо правицю; і, натиснувши міцно, він став трощити, ламати й шматувати двері, так що тріск сухих дощок розбудив та розтривожив увесь ліс".
Дочитавши цю фразу, я здригнувся й замовк на хвилину, бо мені здалося (хоча я відразу подумав, що то плід моєї збудженої уяви),— мені здалося, ніби звідкись, з якогось віддаленого кутка замку до вуха неясно долинуло неначе відлуння (звичайно, дуже приглушене) того самого тріску й гуку, що його так докладно описував сер Ланселот. Це був, понад усякі сумніви, лише збіг обставин — саме він і привернув мою увагу, бо серед безперервного стукоту віконниць і звичного вже багатоголосся дедалі шаленішої бурі той тихий гук сам по собі напевне не міг би зацікавити або занепокоїти мене. Я став читати далі:
"Але доблесний вояк Ефелред, пройшовши у двері, був тяжко здивований та розлючений, що злосливий пустельник не став йому перед очі; натомість він уздрів величезного лускатого дракона, що, виригаючи пломінь, всідав на сторожі перед золотим чертогом, де підлога була встелена сріблом, а на стіні висів блискучий мідний щит, і на ньому вибито такий-от напис:
Хто сюди увійшов, той звитягу знайшов;
Хто з драконом сквита, той — володар щита.