— Чому? Технікум на заваді? Це дурниці!
— Ні! Діло не в технікумі!
— Тоді в чому ж справа? — роздратовано поспитав Кав-ченко.
— Ні в чому! — холодно кивнула Цимуля.
— Єрунда! Видумуєш!
Вона докірливо обвела його поглядом і потім глухо й схвильовано поспитала:
— В тебе ще є курити?
Кавченко мовчки вийняв цигарки й подав. Вона машинально взяла одну й, припаливши, нервово й пожадливо затяглась. І по тому крізь ковтні диму уривчасто поспитала:
— Ну, що? Може, їдемо?
Він мовчки хитнув головою й мерщій пішов до човна.
З Пролетарського саду все ще зранено скаржився середньовічний лицар і після нестриманого буйства раптово упав перед розп'яттям і заходився благати й плакати. І його біль гостро краяв душу Цимулі, тепер розм'якшену журливим плюскотом хвиль.
На річці все ще погойдувались рясні сліпучі пуки світла; місто було залито білим вогняно-молочним туманом, і тільки золоті бані церков ще більше потухали і ще глибше вгрузали в густу оксамитову синяву неба.
Човен так само м'яко хлюпав. Цимуля якийсь час мовчки пересипала долонею воду, прислухаючись, як вона жолобила крізь пальці. Але коли виїхали з старого річища й поминули швидку течію, вона одірвалась і сказала:
— Я все-таки тобі дивуюсь, Мишко!
— В чому саме? — посміхнувся сконфужено Кавченко.
— Що тебе так приваблюють гроші й посада.
— Ну, що ж! Я більш нічого не бачу в житті.
— А люди? А їхні відносини, їхні інтереси? Кавченко глузливо поглянув на неї й сказав:
— А що таке люди? Це просто егоїстичні, черстві тварини, й більш нічого.
Він ударив веслом і по тому додав:
— Знаю я їх! Коли я сюди забився й накинувся, вони просто покепкували з мене. То що я тепер панькатись з ними стану? Чорта солоного!
Цимуля нічого не сказала, тільки зажурено дивилась, прислухаючись до слів Кавченка.
— І взагалі, що таке життя? Куди воно йде, до чого, я не знаю! І мені стає страшно. Розумієш, подряпав би собі серце, кричачи! Коли воша, як кажуть біологи, є вінець творіння, а глиста — найдосконаліша істота в світі, то тоді для чого жити? Яку ціну, яку рацію має життя? Що це: розумний процес чи просто якийсь жарт?
— І все ж таки люди живуть і працюють,— тихо зауважила Цимуля.
— Ну, звичайно. Але це вже дрібниці. Ти мені дай відповідь на головне питання.
Кавченко сердито плюнув, підсунув кепі й узявся гребти й пильно стежити за човном.
Вони під'їздили до пристані, і гамір та метушня знову приголомшили їхню розмову.
Та щойно ступили вони на брук, як Кавченко знову заговорив до неї холодно, по-буденному, і було просто неймовірно, що за кілька хвилин до того вони могли говорити щиро й розчулено.
Проте, вже перед трамваєм, Кавченко взяв Цимулю під руку і бадьоро запропонував:
— Знаєш, Цимульку! Давай поїдемо й завтра човном!
Тільки далеко, розумієш? І треба рано виїхати, як тільки сонце зійде!
Цимуля дивилась на нього глибоко-синіми осяйними очима й захоплено хитала головою:
— Згода! Цілком згодна!
— Тоді я завтра, ще до схід сонця, зайду! Тільки ж гляди, не заспи! Чуєш?
Цимуля впевнено хитнула головою, і вони розгонисто попрощались. Востаннє Цимуля хитнула й рясно засміялась з помосту вагона.
Дрогодза додому прибіг захеканий, розпалившись і плекаючи в собі намір накинутись на Цимулю, що її сьогодні не було на зборах профкому. Але що її не було дома, він витріщено озирнувся по кімнаті й притьмом сів. Та досада й лють гостро сіпала його, і він, мерщій схопившись, заходився ходити по кімнаті. Час минав, а Цимуля все ще не приходила, і Дрогодза ще більш запалювався і лютішав. Нарешті він сердито грюкнув дверима й вискочив у коридор. Перед парадними він раптом спинився й замислився: власне, сьогодні ввечері йому нікуди й ні для чого було йти. Він нерішуче потоптався й по тому, завернувши в бокові двері, вийшов на веранду. І зразу ж йому вдарило рясним цвітом саду.
Густі п'яні пахощі цвіту линули струмнем прохолоди на веранду, і Дрогодзі здавалось, що то саме небо, густо-темне, ніби покраплене бузовим кольором, тепер пашіло нестримно цим пахотінням. Було тихо й м'яко, бо чуйна тиша вечора сама в себе вбирала звуки.
І цей чуйно-повний спокій і холодні струмки пахощів ніби зв'язали Дрогодзу. Він ще який час ходив сердитими кроками по веранді, по тому пройшов у глиб саду, задивився на яр, звідки вдарило йому ще густішим і холоднішим духом цвіту.
Але в цю мить йому раптом спало на думку, що тут шкода навіть секунду промарнувати, що треба десь сісти й нерухомо спостерігати цю величну святочну подію землі. Він гостро повернув назад і, дійшовши до веранди та сівши на східцях, замислився. Густими кроками рішуче й упевнено сходила ніч і обгортала все навкруги.
Дрогодза, притулившись до колонки, задрімав. У будинку все ладналось на ніч. Хтось зачиняв віконниці, замикав двері й непомітно десь зник. А на сусідньому дворі тим часом накинувся дзвінким гавканням собака — і це раптом сколошкало Дрогодзу.
Він схопився, озирнувся навкруги і, смачно позіхнувши, пішов до себе в хату. В хаті було темно, і його прикро здивувало, що й досі Цимуля не приходила. Він засвітив лампу й озирнувся. Речі Цимулині були на місці. Це його заспокоїло, і він взявся читати. Але швидко, розварений весняним вечором, звалився в ліжко й заснув.
Цимуля прийшла додому дуже пізно. Вона була захекана, але свіжа й бадьора. Очі їй дивились веселою блискучою синявою.
Вона обережно озирнулась і, помітивши, що Дрогодза вже спить, зраділа. Далі несміливо пройшлася й сіла на ліжко. В кімнаті було тихо й сутінливо. Тільки з ліжка доходило густе розмірене хропіння Дрогодзи та на комоді хрипко вицокував грубий кишеньковий годинник.
І від цих двох струмнів звуків, що збігались і, здавалось, зливались у один потік, раптом стало важко й моторошно.
Вона знову поглянула на Дрогодзу. В су тінях тільки худі волосаті груди розмірено коливались і товстий, ніби з капицями, ніс роздувався, як черево ковальського міху. І Цимуля в цю хвилю знову неясно собі подумала, що колись давно-дав-но вона ніби благала оцю неоковирну істоту й так само одійшла з порожнім серцем. На мить їй промайнуло блискавкою і здалось, що от-от вона згадає, коли саме це було, але зразу ж той тьмяний спогад розплився.