І раптом вже за самими оселями на майдані він побачив два густі силуети. Він побіг до них. І що далі біг, ранкове повітря гострим холодом било йому в чоло, він і сам розпалювався дивною для нього люттю. Проте, коли вже підбіг ближче, на нього спокійно, з а стигло-злякано дивився Дрогодза, упершись коліном об груди Цимулі. Обоє вони майже не ворушились. Тоді Афонасопуло підійшов і густо сказав:
— Що ти робиш? Пусти!
Дрогодза не поворухнувся, все ще витріщено вдивляючись кудись у далечінь. Афонасопуло взяв його під руки й скинув,— та на диво Дрогодза не опирався і зразу мовчки сів, навіть не поворухнувши очима.
Цимуля поволі звелась, стомлено, ніби спросоння, обвела обрій і, мовби спекавшись якоїсь важкої хвороби, густо зітхнула й, обтрусившись, холодно й байдуже поглянула навкруги.
— Ну ходімо, Оладочку!
Афонасопуло весело хитнув головою і, взявши валізку, пішов услід Цимулі.
Дрогодза так само непорушно, заніміло сидів, уп'явшись очима в одну точку.
Десь далеко, мов крізь сон, легким туманом проходила думка, до дрібниць ясна,— хто це був і пішов звідси? Він дивувався, що так запалився, зовсім не знаючи цієї людини.
Та й ця думка пройшла десь тьмяно й непомітно. І тільки щодалі гостріш відчувались холод і вогкість ранкового вітру, що студив просто з Дніпра.
Дрогодза стрепенувся і повернувся на схід, звідки п'ялося вже сонце, оббризкуючи хмари розпорошеними променями.
Обоє— Цимуля й Афонасопуло — йшли дуже швидко. Валізка била Афонасопулові в коліна, він мимоволі відставав і по тому, наздоганяючи, мусив бігти. До того ж йому було просто нудно отак іти. Догнавши на пригорку Цимулю, він навмисне голосно захукав і сказав:
— Слухай, Варочко, куда ті, власне, йдеш?
— А тобі цікаво, Оладочку? А я не скажу!
— Щьо значить не скажеш? Не скажеш — питать не стану! Та втім Афонасопулові кортіло дізнатись.
— Нє, кромі шуток, куда ті йдеш?
— Я їду на завод!
— На який завод?
— Де раніш була.
Афонасопуло став і отетеріло витріщився.
— Постой! Де ті раніш була? Та чому ж саме на завод, я не понімаю?
— Бо ти дурненький, Оладочку!
— Навіщьо дурненький? Але все ж таки, ти понімаєш, це нікуди не годиться!
— Ну чому ж не годиться?
— Ну там же треба працювати!
— Ну, а для чого ж тоді жити? Взагалі, для чого жити?
— Щьо значить — для чого жити? Ну, якби мене поспитати, я б знав, щьо сказати,— упевнено відповів Ао^юнасопуло.
Цимуля рясно засміялась і вдарила його по плечу.
— Ну кинь, Оладочку! Не журись! Я ще поїду додому, побуду там весну, спочину.
Афонасопуло весело кивнув головою й зауважив:
— Ну, то що говорити!
Вони піщли далі, сходячи поволі косогорами вниз. На обличчі Афонасопула пробігла масна, але й щира посмішка. Він говорив зворушено й замріяно:
— А ті знаєш? Я б теж поїхав би тепер. У нас тепер, знаєш, уже літо. Море тепер синьо-зелене. І знаєш, по ньому доріжки. А пахне тепер степом, листом винограду. Нє, знаєш, це така штука!..
Та він не скінчив і тільки розпачливо махнув рукою.
Цимуля поглянула вниз на долину річки й спинилась.
Густим ранком сивіла широка смуга води. Подекуди червоніли, як полум'яні озера, відблиски сходу, сунули поволі плоти й язикаті вогні на них хилитались у повітрі, як собачі вуха.
І враз вирвався й заголосив ураженим немовлям пароплав.
Цимуля занепокоїлась і мерщій побігла. Афонасопуло, потіючи й хекаючи, плутався з валізкою услід їй.
На пароплаві вже справді почалась метушня. І коли Афонасопуло востаннє попрощався і подав валізку, східці мерщій одсунули, колеса зашуміли, лунко проголосив гудок, і пароплав почмихав угору. Цимуля вийшла на палубу й помахала хусткою на привітання Афонасопулові.
І в ту ж мить їй ударило гострою нічною блискавицею й сонячним полум'ям осяйнуло світ.
Та це ж вона колись здавна-здавна бачила в свого хрещеного малюнок, як останнього черствого, вкритого болотяною тванню та мохом, череп'яного бога благала якась юна поганка, і серце само в неї рвалось у ці череп'яні обійми.
І їй раптом закололо гострим солодким болем. Вона відчула ще не знаний досі, але жагучий порив зголоднілої спустошеної душі до червоних, рясних променів ранку.
[1928]