Але він зневажливо оглянув її й густо промурмотів:
— Да? Значить, уже весна? Може, й соловеєчки тьохкають?
Вона поглянула на нього великими сполоханими очима й тихо поспитала:
— Ну то що?
— Нічого! Вам би треба було пізніше повернутись.
— Як пізніш?
— Ну так, приміром, на шосту годину ранку. Це було б стильно й дуже личило б вам.
Але вона раптом гостро повернулась до нього й гнівно, з притиском сказала:
— Слухай, ти! Мовчи мені! Чуєш?
— Що значить мовчи? Ще я мушу й мовчати? Що ти десь там бродиш, волочишся з тим кривоногим греком? Ви всі такі,— за копійку вас узяти можна!
— Мовчи, кажу тобі, чуєш?
Дрогодза устав і поглянув на неї витріщеними, тепер страшними очима:
— Що за дурниці — мовчи? Що ти розбещилась і волочишся десь з усякою шпаною?! Як я можу мовчати? Завтра ж я поставлю питання на комсомольських зборах про твою поведінку!
Тоді вона, насторчившись, як квочка, підскочила до нього й закричала:
— А я тобі кажу, мовчи! Чуєш ти чи ні, одоробало!
Дрогодза вмить спалахнув, увесь налився кров'ю — і, зціпивши кулаки, подався вперед. Але Цимуля гостро повернулась і, впавши на ліжко, розридалась. Дрогодза безпомічно потоптався по хаті, потім крякнув, якось розпачливо махнув рукою й сів до столу читати. До нього долітали глухі ридання, і він мимоволі прислухався.
Вже далеко пізніше вона підвелась і втомно, ніби не впізнаючи, оглянула кімнату. Дрогодза, зібгнувшись на канапі, тепер смачно хропів. Вона задумано спинилась на нім очима, і їй на мить пробігла та давня думка, що завжди так прикро мучила її,— де й коли вона знала цю людину? Проте вона зігнала ту думку й глухо простогнала. Все ж у потилиці важко давило якесь почування, і вона, щоб позбавитись його, енергійно струснула головою. Коси самі собою зсунулись, і вона механічно заходилась заплітати їх. І потім, забувши про все, припала головою до стіни, простягти руки, ніби з покликом, кинутим у нічну темряву, і так заніміла — зосе-редкована на однім важкім почуванні,— що різало їй до болю,— безпорадної самотності й байдужості...
Першими сповістили про ранок горобці, що цілим виводком жваво й голосно зацвірінькали. Але сьогодні їхнє цвірінькання особливо січним видалось, бо ранок прийшов похмурий, з густими розволоченими хмарами, що насуплено наполягли на землю.
Тоді Цимуля встала й заходилась поратись.
Дрогодза, як і звичайно, прокинувся нерано, грізно й запитливо оглянувся, протер очі, знехотя встав і, підійшовши до Цимулі, мовчки й похмуро спинився.
— Слухай, що я тобі хотіла сказати, Климку...
Вона простяглась до нього руками, але він поглянув витріщено й люто, і вона зразу ж опустила їх.
— Слухай, Климку! В нас буде дитинка!
Вона похилилась до нього, тягнучись притулитись. Він мимоволі відступив і злякано й густо поспитав:
— Яка дитина?
— Ну, дурненький!
Вона дивилась на нього запитливо й благально. На його обличчі раптом пробігла прикра в'їдлива посмішка. Цимуля стежила за нею, ніби змагаючись її піймати й зрозуміти. І раптом вії її полохливо замигали.
— В мамаші записаться? Бай-бай?
— Як у мамаші?
— К чортам собачим! Чуєш? Ніяких ляльок!
— Що ти кажеш?
— Те, що ти чуєш!
Вона вся перекривилась і все ж, стримавши себе, прошепотіла:
— Слухай, Климку, це ж не можна так!
— Чого не можна? Адже інші роблять так! Чом же ти не можеш?
— Ну, то нехай собі скільки хочуть роблять, я ж не можу так. Слухай, Климку! Цього ж не слід робити!
— Не розумію, що ж тут такого?
— Я не хочу різати себе. Не хочу, чуєш? Я не можу! І я цього нізащо не зроблю!
Він дивився на неї згори зневажливо й з огидою. Вона вп'ялась в нього й тепер принижено благала, зазираючи йому в вічі. І раптом думка, гостра й несподівана, впала й розлилась — так, колись давно, ще за дитинства, тримав кошеня в руках, воно пищало й дряпалось. І була велика в тім насолода, щоб його задушити. І він, навіть не думаючи про це, з якоюсь лютою насолодою придавив її за руку й, зціпивши зуби, прошепотів:
— Ти сьогодні ж підеш і довідаєшся, коли це можна зробити! Розумієш?
Вона дивилась на нього широко й злякано, не впізнаючи глибини цієї люті й ще більше лякаючись з того. Вона по-індичому йойкнула й покірно сказала:
— Розумію.
І потім уся осунулась і, впавши на підлогу, розридалась. Він мовчки поглянув і став спокійно одягатись. Тепер ця розпатлана, обвисла, як намочені коноплі, жалюгідна людина була без міри чужа й далека йому. Він вдоволено зітхнув і по тому мовчки взяв портфеля й кепі, збираючись виходити. На порозі він ще раз глянув на Цимулю, десь далеко стиха усміхнувся і тоді жваво пройшов коридором.
Вона встала нешвидко, розбита й безсила, але з одним наміром, з одною думкою, якої, здавалось, вона не зможе знищити. Вона поволі, розм'якло стала одягатись. З валізки дістала свіжу білизну й заклопотано оглянула її. І вже одягнута, уважно придивилась у люстро, притрусила обличчя пудрою, поправила покошлане під кепі волосся і тоді вийшла з приміщення.
Всю дорогу вона йшла спокійна й певна, зосередкована на однім своїм намірі.
В гінеколога вона так само була спокійна. Тільки гостро різонуло, коли той самий високий, оброслий чорною бородою чоловік, широко 1
— Пожалуйте, мадам, на прохлажденіє!
Та це пройшло легкою тінню й швидко десь потонуло, як і сама вона глибоко впурнула в незнаність і важкий холод.
На кінець другого триместру проходили дні в неї метушливо й утомлено. В технікумі збилося докупи й закінчення практичних праць, і складання річних заліків, і, нарешті, різні засідання та збори. І все ж усе це ніби відвертало увагу від найпекучішого, найголовнішого. І, певне, тому увесь цей час вона почувала себе жвавою й розважною.
Тим-то й сьогодні ввечері, як майже й щодня за останню пору, вона вийшла з технікуму після восьмої години. Якраз були втомні й плутані вправи з статистики, з інтерполяруван-ня й кореляції; і ціла низка алгебрійних знаків та логаритмо-ваних с}юрмул ще настирливо скакала в білих кружалах перед очима. Проте на вулиці вона спинилась, важко передихнула й пішла в напрямку до Дніпра, відчуваючи, як теплінь майже літнього вечора м'яко обгортає її, а з ріки крізь завулки вриваються вогкуваті й прохолодні струмки й полум'ям пробігають по обличчю.