Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок, та враз висмикнула його й здригнулась:
– Ой! – зойкнула вона. – Цього разу я дзьобнула метал і трохи не поламала дзьоба.
– А може, то камінь? – недбало спитала Дороті.
– Дурниця. Хіба я не знаю, де камінь, а де метал? – відказала Курка. – Вони ж зовсім різні на дотик.
– Але ж на цьому дикому безлюдному березі не може бути металу! – наполягала дівчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, і ти сама побачиш, що правда моя.
Біліна показала їй те місце, де вона "цюкнула дзьобом", як вона висловилась, і Дороті розгрібала пісок, поки відчула щось тверде. Тоді, застромивши туди руку, витягла той предмет і побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий і цілісінький.
– А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впізнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справді камінь?
– Метал, авжеж метал, – відповіла дівчинка, замислено дивлячись на ту дивну річ, що вона знайшла. – По-моєму, це щире золото, і лежить воно тут, у піску, дуже давно. Як ти гадаєш, Біліно, звідки він тут узявся? І що, по-твоєму, відмикає цей таємничий ключ?
– Не знаю, – відказала Курка. – Ти ж, мабуть, більше за мене знаєш про ключі та замки.
Дороті оглянулась круг себе. Ніде в тій місцевості не було й знаку оселі, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок повинен щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березі.
Міркуючи про ці речі, дівчинка поклала ключ у кишеню, а потім неквапливо наділа панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило їх.
– Мабуть, і я, Біліно, – сказала вона, – пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на сніданок.
ЛІТЕРИ НА ПІСКУ
Відійшовши трохи від води, до невеликого гайка, Дороті натрапила на рівну латку білого піску, на якій видніли дивні знаки, неначе хтось писав по піску палицею.
– Що тут написано? – спитала вона в Рудої Курки, що виступала поруч неї з досить-таки гордим виглядом.
– Звідки я знаю? – відказала Курка. – Я не вмію читати.
– Невже?
– Звичайно, не вмію, я ж не ходила до школи.
– Ну, а я ходила, – призналась Дороті. – Але тут літери дуже великі й рідко розкидані, і з них важко скласти слова.
Та вона уважно роздивилась кожну літеру і врешті розібрала, що на піску написано такі слова:
– Це щось дивне, – заявила Курка, коли Дороті прочитала ці слова вголос. – А хто такі Колесуни, як ти гадаєш?
– Мабуть, люди, що їздять на колесах. Вони возять тачки, дитячі коляски або ручні візки, – сказала Дороті.
– А може, це автомобілі, – висловила здогад Руда Курка. – Чого стерегтися тачки чи дитячої коляски? А автомобілі – то небезпечна річ. Декого з моїх приятельок вони задавили.
СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!
– Це не можуть бути автомобілі, – заперечила дівчинка. – Адже тут нова, дика країна, тут нема ні канатних доріг, ні телефонів. Люди їх іще не відкрили, я певна, – якщо взагалі тут є люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобілі, Біліно.
– Може, й так, – погодилася Курка. – А куди ти йдеш?
– Он до отих дерев, може, знайду там якісь плоди або горіхи, – відповіла Дороті. Вона ступала по піску повз один із тих кам'янистих пагорків, що височіли поблизу, і скоро дійшла до гайка.
Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самі гранатові дерева, тополі та евкаліпти, ніяких плодів чи горіхів там не було. Та врешті, коли вона вже була майже в розпачі, їй трапилося троє дерев, що мали вдосталь забезпечити її харчами.
Одне дерево було геть усе обвішане картонними коробочками, що росли гронами на всіх гілках; на найбільших, найспіліших коробках видніли акуратні опуклі літери: "Сніданок". Це дерево, як видно, родило цілий рік, бо на деяких гілках ще тільки розпукувались квітки, а на інших зеленіли маленькі коробочки, очевидно, неїстівні, поки не виростуть та не достигнуть.
Замість листя на цьому дереві були паперові серветки, і все воно виглядало дуже втішно для голодної дівчинки.
Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижніше, бо на ньому росла безліч бляшаночок з обідом, таких повних і важких, що товсті гілки аж вгиналися під їхньою вагою. Одні були маленькі й темно-брунатні, більші мали колір потьмянілої бляхи; а зовсім стиглі – з ясної нової бляхи, що блищала в сонячному промінні, яке падало на неї. Дороті була в захваті, і навіть Руда Курка зізналась, що вона здивована.
Дівчинка зіп'ялась навшпиньки й зірвала одну з найкращих і найбільших коробок зі сніданком, а потім сіла на землю й нетерпляче розкрила її. В коробці вона знайшла акуратно загорнені в білі папірці бутерброд із шинкою, скибку пухкого кексу, маринований огірочок, скибочку сиру і яблуко. У кожної речі був окремий хвостик за який її можна було витягти з коробки. Дороті те здалося таким чудовим, що вона все гарненько поїла.
– Дома я звикла не до такого сніданку, – сказала вона Біліні, що сиділа поряд і з цікавістю дивилась на неї. – Але як зголоднієш, то можна й вечерю з'їсти вранці, не нарікаючи.
– Сподіваюся, що твоя коробка була зовсім достигла, – стурбовано зауважила Руда Курка. – А то від зеленого часто живіт болить.
– Та ні, я певна, що все було спіле, – відказала Дороті, – крім хіба огірочка, але ж огірки, Біліно, і їдять зеленими. А смачнюще все було – наче на пікніку. Тепер треба зірвати бляшанку з обідом, щоб було що їсти, коли знов зголоднію, а потім ми підемо далі й роздивимось тут усе – може, побачимо, де ми.
– А ти хоч здогадуєшся, що це за країна? – спитала Курка.
– Де там! Та послухай: я певна, що це країна чарівна, бо де іще на деревах ростуть такі речі, як коробки зі сніданком та бляшанки з обідом? Крім того, Біліно, в цивілізованій країні, як-от Канзас, де немає чарів і чародіїв, кури не вміють говорити.
Курка подумала й сказала:
– А може, ми в країні Оз?
– Ні, цього не може бути, – заперечила дівчинка, – бо в країні Оз я була, і вона оточена жахливою пустелею, через яку ніхто не може перейти.
– А як же тоді ти вернулася звідти додому? – спитала Біліна.
– У мене були срібні черевички, що перенесли мене повітрям, – відповіла Дороті, – але я їх загубила.