– Щось мені вже їсти захотілося, – зауважила Дороті. – Саме пора снідати, а сніданку нема.
– Можеш узяти моє яйце, – запропонувала Руда Курка. – Мені за нього байдуже.
– І ти не хочеш висидіти курча? – здивовано спитала дівчинка.
– Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м'якеньке гніздо десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з'їсти.
– Та ні, сирого яйця я нізащо не з'їм, тільки варене! – вигукнула Дороті. – Але однаково я тобі дуже вдячна.
– Нема за що дякувати, люба моя, – відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір'я.
Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце, і тому врешті спитала:
– А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?
– Така в мене звичка, – відповіла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що зношу свіженьке яєчко щоранку, крім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.
– Дивно, – в задумі промовила дівчинка, – але ж я не курка й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.
– Безперечно, люба моя.
Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.
Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.
– Ой, та ми ж недалечко від берега! – вигукнула Курка.
– Де ж він? Де? – схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.
– А он там, трохи далі, – відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.
– От добре буде! – сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.
– Авжеж добре, – відповіла її товаришка, – бо нема в світі нікого нещаснішого за мокру курку.
Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка в плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев – певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.
– Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, – сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. – Адже пора сніданку давно минула.
– Я теж трошечки зголодніла, – зауважила Руда Курка.
– А чого ти не з'їси свого яйця? – спитала дівчинка. – Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.
– Ти що, маєш мене за канібалку? – обурено вигукнула Курка. – Я наче не сказала й не зробила нічого такого, за що ти могла б мене ображати!
– Вибачте мені, пані… пані… до речі, дозвольте запитати: як вас звуть, добродійко? – спитала дівчинка.
– Мене звуть Біл, – відказала Руда Курка трохи сердито.
– Біл? Так це ж хлоп'яче ім'я.
– А яка різниця?
– Але ж ви… дама, хіба не правда?
– Звичайно. Та коли я тільки вилупилася з яйця, ніхто не міг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи півник, і хлопчик, шо жив на фермі, де я народилася, назвав мене Білом, і я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тільки я одна була жовтенька. А коли я виросла й він побачив, що я не кукурікаю й не б'юся, як півники, то вже не схотів міняти моє ім'я, і вся худоба в оборі, та й усі люди в оселі знали мене як Біла. Тому мене завжди звали Білом, і Біл – це моє ім'я.
– Однаково так не годиться, – поважно сказала Дороті, – і я, коли ти не заперечуєш, буду звати тебе Біліною. Розумієш, як додати "іна", ім'я робиться дівчаче.
– Ет, мені однаковісінько, – відказала Руда Курка. – Називай мене як хочеш, аби тільки я знала, що це ім'я – моє.
– От і гаразд, Біліно. А мене звуть Дороті Гейл.
Для друзів я просто Дороті, а для чужих – міс Гейл.
Ти можеш називати мене Дороті, коли хочеш. Ми вже зовсім близенько від берега. Як ти гадаєш, тут глибоко? Я вже можу дійти вбрід?
– Почекай ще кілька хвилин. Сонечко пригріває, квапитись нам нікуди.
– Але ж у мене такі мокрі ноги! – заперечила дівчинка. – Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почувати себе добре, поки в мене мокрі ноги.
Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев'яна клітка м'яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.
Обом, звісно, неважко було дістатися до берега.
Руда Курка зразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве-но опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.
Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурями.
– Що ти робиш? – спитала Дороті.
– Снідаю, а що ж іще, – відказала Курка, не кидаючи дзьобати.
– Що ти там знаходиш?
– Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!
– Яка гидота! – жахнулась Дороті.
– Що гидота? – перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.
– Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!
– О ненько! – спантеличено відказала Курка. – Яка ти чудна, Дороті! Все живе куди смачніше й користіше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.
– Ні! – заперечила Дороті. – Не їмо!
– Їсте, їсте, – наполягала Біліна. – Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.
– Так ми ж їх варимо! – переможно вигукнула Дороті.
– Яка різниця?
– Дуже велика, – сказала Дороті вже поважніше. – Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є.
1 ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.
– Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, – відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нічим не кращі за нас, курей.
Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.