Озма пішла попереду, рука в руку з Дороті вони минули кам'яну арку дверей і вступили в довгий прохід, освітлений вправленими в стіни самоцвітами, а за тими самоцвітами горіли світильники.
Ніхто їх не супроводив, не показував їм дороги, але все товариство само просувалося тим ходом, поки вийшло в круглу, з високим склепінням, розкішно прибрану печеру.
Посеред тієї зали стояв витесаний із суцільного каменя грубий трон, поспіль усипаний великими рубінами, діамантами й смарагдами. А на тому троні сидів Король Номів.
Цей могутній Владар Підземного Світу був маленький товстенький чоловічок у сіро-бурих шатах достоту під колір каменю, з якого був витесаний його трон. Кущуватий чуб і пишна борода мали той самий колір, обличчя теж. Корони на голові Король не мав, і єдиною оздобою на ньому був пояс із рясними самоцвітами, що оперізував його пухкий стан. Саме обличчя здавалося лагідним і добродушним, і коли Озма та Дороті стали перед ним з усіма своїми супутниками, що вишикувались за рангом позаду, його веселі очі звернулись на них.
– Та він же достоту як Дід Мороз – тільки колір не той! – шепнула Дороті до своєї сусідки, та Король Номів почув ці слова й голосно засміявся.
Червоні в нього щоки, й коли він засміється.
Живіт його кругленький, немов драглі, трясеться,
– приємним голосом проказав віршика Владар. І всі вони побачили, що він, сміючись, трясеться, наче драглі.
Озмі й Дороті зразу полегшало на серці, коли вони побачили, що Король Номів такий веселун, а ще за хвильку він махнув правою рукою, й обидві дівчинки побачили біля себе по м'якому стільцю.
– Сідайте, любі мої, – сказав Король, – і розкажіть, чому ви прийшли так іздалеку побачитися зі мною. І що я можу зробити, щоб ви були щасливі?
Поки вони сідали, Король Номів узяв у руку люльку, витяг з кишені червону жарину, поклав її в чашечку люльки й почав пахкати хмарками диму, що завивались у кільця над його головою. Дороті подумала, що від цього маленький Владар став іще дужче скидатися на Діда Мороза, але Озма вже заговорила, і всі уважно прислухались до її слів.
– Ваша величносте, – сказала вона, – я Правителька країни Оз і прийшла просити вас, щоб ви відпустили добру Евську Королеву та її десятьох дітей, яких ви зачарували й тримаєте як бранців.
– Ні, ні, тут ви помиляєтеся, – відповів Король. – Вони не бранці мої, а раби, куплені в Евського Короля.
– Але ж це негоже, – сказала Озма.
– Згідно з Евськими законами Король не може вчинити негоже, – відказав Владар, проводжаючи поглядом димове кільце, щойно видмухнуте з рота. – А тому він мав цілковите право продати свою родину мені навзамін за довге життя.
– Так ви ж ошукали його, – втрутилася Дороті. – Бо Король країни Ев не мав довгого життя. Він стрибнув у море й утопився.
– А це не моя провина, – сказав Король Номів, схрестивши ноги й задоволено всміхаючись. – Я дав йому довге життя, як і слід було, але він сам його знищив.
– То яке ж це довге життя? – спитала Дороті.
– А ось уяви собі, моя люба, – відказав Король, – що я проміняв тобі гарну ляльку за твій кучерик, а ти, одержавши ляльку, взяла й розбила її на шматочки, знищила. Ти можеш сказати, що я не давав тобі гарної ляльки?
– Не можу, – відповіла Дороті.
– А могла б ти, коли чесно, просити, щоб я вернув тобі кучерик тільки тому, що ти розбила ляльку?
– Не могла б, – знову відповіла Дороті.
– Певне що ні, – погодився Король. – Отож і я не віддам Королеви та її дітей тільки тому, що Король Еву знищив своє довге життя, стрибнувши в море. Вони належать мені, і я лишу їх собі.
– Але ж ви ставитесь до них жорстоко, – сказала Озма, дуже засмучена відмовою.
– Чому це? – спитав Король.
– Бо зробили їх рабами, – пояснила вона.
– Жорстокість, – відказав Владар, пускаючи з рота пасма диму й дивлячись, як вони пливуть у повітрі, – це річ, із якою я не можу миритись. Тому я, бачачи, що Королева та її діти тендітні й зніжені, не примусив їх тяжко працювати, як працюють раби, а обернув її на різні оздоби й розмістив по багатьох покоях мого палацу. І вони, замість надсаджуватись на роботі, лише прикрашають собою мій палац, тому я гадаю, що поставився до них дуже ласкаво.
– Але ж яка жахлива їхня доля! – поважно вигукнула Озма. – А Королівству Ев дуже потрібна королівська родина, бо ним нема кому правити.
Якщо ви їх відпустите на волю й вернете їм давню подобу, я дам вам за кожну прикрасу десять.
Король Номів споважнів.
– А як я не погоджуся? – спитав він.
– Тоді, – рішуче мовила Озма, – я зі своїми друзями й військом завоюю ваше Королівство й примушу вас виконати моє бажання.
Король Номів зареготав – сміявся, поки не почав задихатись; а задихався, поки не почав кашляти; а кашляв, поки його обличчя не стало з сіро-бурого яскраво-червоним. А потім утер очі хусточкою кольору скелі й знову споважнів.
– Ви й гарненька, і смілива, люба моя, – мовив він до Озми. – Але ви погано розумієте, за яке тяжке діло взялися. Ходімо зі мною на хвилинку.
Він підвівся, взяв Озму за руку й повів її до маленьких бічних дверей. Відчинив їх, і вони вийшли на балкон, з якого відкривався дивовижний краєвид Підземного Світу.
Під горою на багато миль тяглась велетенська печера, і, куди не глянь, яскраво горіли печі та ковальські горна, а Номи-Майстри кували коштовні метали або шліфували іскристі самоцвіти. В усіх стінах печери, скільки сягало Озмине око, тяглися рядами тисячі золотих і срібних дверей, врізаних у суцільний камінь.
Поки дівчинка з Озу зачудовано дивилась на це видовище, Король Номів пронизливо свиснув, і зразу всі золоті та срібні двері повідчинялися. З кожних дверей виступили щільні лави Номів-Вояків. Їх було так багато, що вони скоро заповнили все незміренне підземелля й змусили ретельних майстрів покинути роботу.
Хоча все це незліченне військо складалося з сіро-бурих номів, присадкуватих і товстих, вони мали на собі оздоблені самоцвітами блискучі панцери з полірованої криці. Над чолом кожен мав яскравий електричний світильник, а в руках вони мали гострі списи, мечі та бойові сокири з міцної бронзи.
Очевидно було, що вони добре вимуштрувані, бо стояли рівними шерегами, ряд за рядом, зброю тримали прямо й так, як треба, ніби чекаючи лиш наказу спрямувати її на ворогів.