— Лісу шкода стало,— за всіх відказав Тарасик.— Без листя він якийсь сумний...
Озивайко здивовано поглянув на дітей:
— Ви й справді зажурилися через це? Не варто, адже листопад деревам лише на користь!
— Як-то на користь? — обступили його діти.— Хіба не зима змушує їх скидати листячко?
— Ну, звичайно, зима. Листопад тоді й настає, коли починаються морози.— Озивайко сів на пеньок.— Дерево скидає листя, щоб витрачать менше води.
— А чому ж тоді сосни та ялини не скидають хвоїнок? — допитувалися діти.
— Бо їхні гостренькі листочки випаровують зовсім мало вологи,— розповідав Озивайко, а тоді запропонував: — Ходімо покажу вам лісову красуню — горобину.
Щойно він це сказав, як засвітило сонце, спалахнуло всіма барвами опале листя, і все відразу звеселіло. Тарасикові навіть покачатися у тому листі забаглося, і за ним усі "пірнули" у жовтаво-багряне море. Та Озивайко не дав дітям довго бавитися. Роботи, мовляв, у нього багато.
Прийшли на галявину, де червоними кетягами ягід променіла горобина. В цей час до неї прилетіла зграйка строкатих птахів.
— Омелюхи! — впізнав їх Сергійко.— Вони зимуватимуть у нас?
— Е ні,— сказав Озивайко.— Ці птахи перелітні. Ось наїдяться ягід,— а це для них найбільші ласощі,— й полетять на південь.
— Зовсім тоді спорожніє ліс! — зітхнув Сергійко.
— Не так уже й спорожніє,— розповідав далі Озивайко.— Звичайно, птахів буде менше, аніж улітку, однак у нас зимуватимуть і синиці, і снігурі, й дятли, і повзики, й чижі... Важко пташкам узимку, та ми їм допоможемо — не дамо з голоду пропасти!
Діти обступили Озивайка й почали радитися, як краще взимку підгодовувати пташок.
ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ
Сніг ішов цілу ніч. А на ранок засяяло сонце, заіскрилися сніжинки на деревах, кущах, парканах і просто під ногами. Тарасик дивився на все те диво й не міг намилуватися.
А в лісі, мама казала, зараз пташкам нелегко,— то Маринка у своїх м'якеньких чобітках підішла нечутно.— Не добути пташкам корму. І Озивайкові одному не впоратися...
Зателефонуємо Петькові, може, порадить щось,— запропонував хлопчик, і вони, взявшись за руки, пішли до дитсадка.
Ось і настав час допомогти лісовим мешканцям,— сказав, вислухавши дітей, Петько.—Візьмемо годівнички, корм — і до роботи!
...Озивайко зустрів їх на галявині. У теплому кожушку, весь засніжений, розпашів од швидкої ходи.
— А ви вчасно! — тільки й мовив. Став розподіляти годівнички: — Оці ви тут почепите, а ці я сам у найдальші куточки лісу віднесу.
Закипіла робота. Тарасик узявся прилаштовувати до сучка годівничку, а вона ніяк не хотіла висіти рівно: вітер кидав її з боку в бік.
— Не годиться вона, Тарасику, для такої погоди,— сказав Озивайко.— Бери краще ось цю, з дашком.
Тарасик швидко прив'язав годівничку до стовбура молоденького дубка. Підійшла Маринка й насипала на столик під дашком зерна та соняшникового насіння.
Петько дістав із торбинки шматочок сала.
— Для синиць? — зрадів Тарасик.— Давай я його прикріплю он до того сучка! Невдовзі всі годівнички були понавішувані.
Діти стали під сосною й почали чекати на пташок. А ті чомусь не летіли.
— Невже померзли? — бідкалася Маринка. "Стук-стук!" — пролунало над головою.
— Дятел! — здогадався хтось.
— Якщо дятел живий, то й інші пташки прилетять! — сказав Петько. Озивайко на те всміхнувся, а тоді розстібнув свого кожушка, й звідти сипонули зграйки синичок, снігурів, чижів. Навіть кілька сойок. Птахи закружляли над його головою, а помітивши годівнички з кормом, полетіли до них.
— Навіщо ти, Озивайку, всіх пташок під кожушок сховав? — насупився Тарасик.— їм там, напевне, тісно було...
— Хоч не пишно, та затишно! — весело промовив Озивайко.— Дрібні пташки без корму довго не живуть — замерзають. А під кожушком їм було тепло, ось і протрималися до вашого приходу. Ви ще можете поспостерігати за пташками, а я подамся далі, бо й іншим лісовим мешканцям потрібна допомога. І не забувайте — пташкам щодня треба корм підкладати!..
Озивайко всміхнувся привітно й розтанув у сніжно-білому мареві.
НЕВМИРУЩИЙ БАРВІНОК
Добре потрудилися діти — не лише пташкам корму всілякого насипали, а й про лосів та кіз подбали: сіна запашного принесли, віників березових, що шефи-піонери влітку заготували. Вже й додому час, проте захотілося малятам звіра якогось побачити. Сховалися неподалік від годівниці. Морозець щоки пощипує, а довкола тиша — ані шелесне.
— Озивайку, поклич лося! — не витримав Тарасик.
— Сам прийде,— засміявся той.
— Хочеш, щоб возамерзали? А ще другом звешся!
— Таж сонечко гріє!
Сонце й справді пригрівало. Діти підставляли під його промені личка й одразу відчули тепло — лагідне-прелагідне.
— Ще й засмагнемо! — сказав хтось.
— Тихіше! — урвав балачки Сергійко.— Он щось сіре в кущах промайнуло...
— А що як вовки? — Маринка притулилася до Петька.
Аж тут на галявину вийшло трійко кіз. Діти завмерли. Кози постояли, нашорошивши вуха, ладні будь-якої миті зірватися з місця, але, не помітивши нікого, попрямували до годівниці й узялися смикати сіно. Та недовго ласували.
На галявину ступив лось. Пирхнув невдоволено й теж попростував до годівниці. Кози злякалися велетня і втекли. А лось почав повільно наминати березові віники.
Сергійко ненароком наступив на гіллячку, й вона тріснула, ніби пролунав постріл. Лось злякано метнувся вбік.
Потім став і прислухався. Втупив погляд червонуватих очей у кущі, де ховалися діти. Дихав важко й напружено. З широких ніздрів двома струменями вибивалася пара...
— Тікаймо! — запропонував Тарасик.
— Стійте! — наказав Озивайко.— Лосі погано бачать. Зате вони добре чують!
Діти навіть дихнути боялися. Лось заспокоївся і знову повернувся до годівниці. А діти, обережно ступаючи, подалися геть. Хоч і мирна тварина лось, а все ж таки звір!
Гарно у тихому засніженому лісі. Бовваніють удалині ялини, виблискують інеєм розлогі сосни, сиплють насіння берези, гнуться від снігу кущі... Натрапили на малинник. Згадали, як тут улітку ласували смачними ягодами. Сергійко навіть губи облизав.
— Не роби так, бо пошерхнуть,— застеріг Петько.
— Ягід захотілося? — запитав Озивайко.
— То що з того,— скрушно похитав головою Сергійко.— Хоча ти ж усе можеш — зроби так, щоб ягоди були!