Озивайко

Страница 3 из 6

Давыдов Анатолий

Маринка, як те побачила, гірко заплакала.

Але тут Озиваико знову з'явився і став їй хустинкою сльози витирати.

— Чого, дівчинко, плачеш?

— Думала, що ти назовсім пропав, Озивайку. Не зникай більше!

— Як-то не зникай? Адже в мене в лісі стільки різних справ. Тож до побачення, друзі! — І Озиваико знову зник, ніби розтанув у лісовій гущавині.

ЦІКАВА ЗНАХІДКА

Першої неділі вересня пішли діти до Озивайка. Жовтенята зодягнули шкільну форму — нехай бачить лісовичок, які вони дорослі. Стільки новин принесли, слухай — не переслухаєш. Однак у Озивайка й на те терпіння вистачило.

— А тепер ходімо,— запросив їх до лісу.

Зупинилися на березі річки. Верби, тополі довкола, і аж до самісінької води очерет доходить.

Озивайко глянув угору, діти й собі за ним, і всі побачили на тоненькій вербовій гілочці... рукавичку.

— Хто її туди почепив? — здивувався Тарасик.

— Придивіться-но пильніше,— порадив Озивайко.— Хіба це рукавичка?

— Гніздо ремезове! — вигукнула Маринка.— Я у Музеї природи бачила таке.

— Ось би роздивитися його... — замріяно мовив Тарасик.

Озивайко плеснув у долоні, гілочка з гніздечком загойдалася, а потім нагнулася дітям до ніг.

— Ремези вже у вирій полетіли, а навесні зів'ють собі нове гніздечко,— пояснив Озивайко.— Зіткане воно з тополиного пуху і маленьких рослинок. А знаєте, навіщо ремези підвішують своє гніздечко-рукавичку на такій тонесенькій гілочці? Щоб жоден хижак не дістав. Одного разу я бачив, як сорока хотіла поживитися яєчками. Та де там! Тільки-но сіла на гілочку — гілочка прогнулася, ось-ось зламається. Так і не вдалося злодійці вкрасти ремезове яєчко.

— Пташенятам, напевно, добре в такому затишному гніздечку? — запитала Маринка.

— Аякже. Туди дощ не забиває, а тополиний пух од спеки захищає...

Дівчинка нахилилася, хотіла взяти гніздечко в руки і здивовано обернулася.

— Там хтось є! — прошепотіла.

Озивайко усміхнувся й витрусив із гніздечка на землю маленьку довгохвосту тваринку, дуже схожу на білку. Мордочка гостренька, з чорними плямками на щоках, вуха великі, круглі. Хвостик вкритий густим волоссям, а на кінці немовби пензлик.

— Соня садова,— сказав.

Тваринка лежала, згорнувшись клубочком, і ніби не дихала.

— Це вона, мабуть, забилася, коли гніздо падало! — мовив Тарасик.

— Хіба ж у такому м'якенькому гнізді сильно вдаришся? — заперечив Озивайко.— Вона спить собі.

— Спить? — дивувалися всі.— Так міцно?

— Як засне восени, то аж навесні прокинеться.

— Що ж із нею тепер станеться? — злякалися діти.— Навіщо ти, Озивайку, скинув гніздо?

— Бо погану схованку вибрала ця соня на зиму. Гніздечко, бачите, на самому березі. Тут його і вітри можуть здути, і куниця дістане... Одне слово, ненадійна криївка! То щоб невдаха не загинула, я її зараз розбуджу — нехай шукає безпечнішу домівку: дупло, скажімо.

Озивайко дмухнув на соню, щось їй прошепотів, і та пробудилася. Якусь мить роздивлялася довкола, а тоді як чкурне в зарості ліщини, тільки хвіст-пензлик майнув.

— Соні садові,— пояснив лісовичок,— живуть у лісах, де є дуби, липи, клени, горобина, черемха, ліщина, шипшина. Полюбляють селитися в дуплах дерев, у пеньках, можуть влаштувати собі кубельце і в хліві або коморі. А наша знайда,— і Озиваико засміявся,— полінувалася зробити гніздо сама, то залізла в ремезове...

— А що їсть соня? — поцікавилася Маринка.

— Різне насіння, ягоди, а ще комахи, молюски, пташині яєчка,— розповів Озиваико.— Це метке звірятко нишпорить у пошуках їжі не лише по деревах, а й по землі. Якщо побачите його де-небудь — не чіпайте, бо сонь садових лишилося тепер небагато.

Озивайко взяв у руки гніздечко-рукавичку.

— Заберіть його з собою,— промовив до учнів.— Нехай воно прикрасить шкільний кабінет зоології.

...Лісовичок подарував дітям красиве кленове листя й надвів їх аж до автобусної зупинки.

ВЕРХИ НА СОМІ

Стояла тепла, напрочуд лагідна днина. Сонце щедро золотило дерева і кущі, де цвів бузково верес, а над ним гули бджоли.

— Озивайко! — пролунало й одлунило в лісі, та Озивайко не з'являвся. Діти занепокоєно вдивлялися у хащі. Що з лісовичком, де він забарився? Вирішили гучніше покликати Озивайка. Такий галас здійняли, що, напевно,

у будь-якому закуткові лісу можна було почути.

— Що сталося? — з'явився нарешті Озивайко. Одяг на ньому золотистий, тільки шапка й чобітки зелені.— Навіть лося налякали. Я чув, як мене Сергіико покликав, та саме підоспіла робота клопітна, ніяк не міг швидко впоратися.

— Може, наша поміч потрібна? — спитав Тарасик.— Що ти робив, Озивайку?

— Ходімо покажу! — Озивайко повів дітей через хащі на берег річки.

— Тут живе величезний сом! — усміхнувся Озивайко.— Хочете поглянути? Сонячні промені проникали аж до мулистого дна, освітлюючи чималу порослу зеленими водоростями колоду.

— А сом де? — не терпілося Сергійкові.

— Під колодою. Вдень він тут відпочиває, а вночі виходить на полювання.

— Як же його звідти виманити?

— Стривайте-но! — мовив Озиваико й пірнув на дно. Діти бачили, як він сягнув колоди, занурився у мул, а вже звідти вискочив верхи на величезному сомові. Той, мабуть, спросоння злякався, помчав уздовж річки, а тоді рвучко поплив назад, та Озиваико міцно сидів на рибині, тримаючись одною рукою за сомового вуса.

— Мені б на такому конику покататися! — захоплено промовив Сергійко.

— Холодно, відразу ж застудишся,— застеріг його Петько.

— Це тільки Озивайку нічого не страшно, бо він казковий!

А Озивайко вже відпустив сома, і той знову сховався під колоду.

— Тепер ходімо покажу, що я робив, коли кликав мене Сергійко.

Трохи далі від колоди на дні річки діти побачили чималу ковбаню. Видно, що глибоку цю яму вирито недавно — на її дні мул ще не встоявся.

— Раніше цієї ковбані не було,— сказав Озиваико.— Тому взимку рибі ніде було ховатися, адже річка не дуже глибока й морози іноді дістають дна. Торік сом через це мало не загинув, а тепер я рибі добрячу схованку викопав. А що на сомі покатався — так то на віддячку!

ЛІСОВА КРАСУНЯ

Зовсім мало на деревах листя. Діти йшли лісом і не впізнавали його — такий він став оголений, мовчазний. Озивайко вже чекав на них.

— Чом невеселі? — запитав стурбовано.