Овід

Страница 72 из 78

Этель Лилиан Войнич

— Padre, ваш бог обманщик! І його рани не справ­жн, його страждання — брехня! Тільки я маю право

на ваше серце. Padre, немає такої муки, якої б я не

Матадор (ісп.) — один з учасників бою биків.

зазнав через вас. Якби ви тільки знали, яке було моє життя! І все ж я не вмер. Я все стерпів і навчився во­лодіт собою, бо хотів вернутись і змагатися з вашим богом. Це було мені щитом проти власного серця і врятувало від божевілля й від другої смерті. І тепер, повернувшись, я знов бачу його на моєму місці, цього обманщика, що пробув на хресті лише шість годин і по­вста із мертвих. Padre, мене розпинали п'ять років, і я теж повстав із мертвих. Що ж ви тепер хочете зро зі мною? Що ви хочете зробити?

Він замовк. Монтанеллі застиг, немов витесаний з каменю або покійник, якого посадили на стілець. Спочатку під бурхливим потоком розпачу Овода він здригнувся, мов під ударом батога. Але тепер він си­ді нерухомо. Після довгої мовчанки підвів голову і промовив якось мляво й покірно:

— Артуре, говори ясніше. Ти так збентежив і зля­ка мене, що я нічого не розумію. Чого ти вимагаєш

від мене?

Овід повернув до нього страшне, мов примарне, об­личч.

— Я нічого не вимагаю. Хіба можна вимагати любов? Ви вільні вибрати із нас двох того, хто вам

дорожчий. Коли ви любите його більше, вибирайте

його.

— Я не розумію, — стомлено повторив Монтанел­л.— Що я маю вибирати? Не в моїй владі змінити

минуле.

— Ви мусите вибрати когось одного. Якщо ви лю­бит мене, скиньте хрест, і їдьмо звідси зі мною. Мої

друзі знов готують мені втечу, і з вашою допомогою

це їм легко удасться. Потім, коли ми вже будемо по

той бік кордону, відкрито визнайте мене своїм сином.

Коли ж ви любите мене не так сильно, щоб піти на

це, коли цей дерев'яний ідол більше важить для вас,

ніж я, ідіть до полковника і скажіть, що ви згодні.

Тільки йдіть швидше, звільніть мене від муки бачити

вас. З мене й так досить. Монтанеллі глянув на нього і затремтів. Він почи­на розуміти.

— Звичайно, я допоможу твоїм друзям. Але їхати з тобою... Це неможливо... Я священик.

— А від священиків я не приймаю ніяких послуг. Я не хочу більше ніяких компромісів, padre. З мене

вже досить і їх, і їхніх наслідків. Ви мусите одмови­тис або від сану священика, або від мене.

— Як я можу од тебе відмовитись? Артуре, як я можу?

— Тоді відмовтесь од нього. Вибирайте одного з нас. А ви, певно, хотіли б поділити свого любов — половину дати мені, а половину вашому клятому бо­гов?

Ні, пробачте, я не візьму лишків після нього. Якщо ви належите йому, ви не мій.

— Ти хочеш розірвати мені надвоє серце? Артуре! Артуре! Ти хочеш, щоб я збожеволів?

Овід стукнув кулаком об стінку.

— Ви мусите вибрати між нами,— повторив він ще

раз.

Монтанеллі вийняв захований у нього на грудях невеличкий футлярчик, в якому лежав клаптик зім'я паперу.

— Дивись! — мовив він.

"Я вірив у вас, як у бога. Але бог — це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехали мені все життя".

Овід засміявся і повернув папірець Монтанеллі.

— Яким молодим буваєш у дев'ятнадцять років!

. Узяти молоток і трощити ним речі здається так легко.

Та воно легко й зараз, тільки тепер я сам опинився під молотком. А ви ще знайдете силу людей, яких можна обплутувати брехнею. І вони навіть ніколи про.

це й не довідаються.

— Воля твоя,— сказав Монтанеллі.— Хтозна, може

і я на твоєму місці був би такий безпощадний... Я не

можу зробити того, що ти вимагаєш, Артуре. Але

зроблю все, що зможу. Я влаштую тобі втечу; коли ти

вже будеш у безпеці, тоді зі мною щось трапиться

в горах або вип'ю чогось помилково замість снотвор­ног — як захочеш. Чи це задовольнить тебе? Це все,

що я можу зробити. Великий це гріх, але, сподіваюся,

він простить мене. Він милосердніший...

З несамовитим криком Овід простяг до нього руки.

— О, це вже занадто! Це вже занадто! Що я зро­би, щоб ви так думали про мене? Яке ви маєте пра­в... Хіба я хочу помститися? Невже ви не розумієте,

що я хочу врятувати вас? Невже ви не бачите, що

я вас люблю?

Він схопив руки Монтанеллі і вкрив їх валкими

поцілунками й слізьми.

— Padre, ходім із нами! Нащо вам цей мертвий світ попів та ідолів? Він вкритий пилом віків, він на­скріз прогнив і повний зарази й бруду. Тікаймо звідси, з цієї зачумленої церкви — ходім разом до світла! Padre, в нас життя і молодість!

В нас вічна весна, в нас майбутнє! Padre, зоря вже близько, невже ви не зустрінете з нами схід сонця? Прокиньтеся, за­будьм страшні примари і почнімо нове життя. Padre, я завжди любив вас, завжди, навіть коли ви вбили мене. Невже ви уб'єте мене знов?

— Господи, змилуйся надо мною! — вигукнув Мон­танелл.— Артуре, у тебе очі твоєї матері!

Раптом запало мовчання, якесь дивне, довге й гли­бок. В сірому присмерку вони дивились один на од­ног, і серця їх заніміли від жаху.

— Тобі нічого більше сказати мені? — прошепотів Монтанеллі.— Невже не лишиш ніякої надії?

— Ні. Мені життя потрібне лише для того, щоб боротися з церквою. Я не людина, я ніж. Дарувавши мені життя, ви освячуєте ножі.

Монтанеллі. повернувся до розп'яття.

— Боже, ти чуєш?

Голос його завмер у порожній тиші без відповіді. В Оводі знов прокинувся демон глуму.

— Г-г-г-гукайте голосніше! Може, він спить.

Монтанеллі здригнувся, немов від удару. З хви­лин постояв, дивлячись прямо перед собою, потім сів на край ліжка. Затулив руками обличчя і заридав. Усе тіло Овода пройняло якесь тремтіння, і холодний піт виступив у нього на лобі. Він знав, що значать ці сльози.

Він натяг на голову ковдру, щоб не чути їх. Досить і того, що він мусив умерти, він, такий повний життя. Але він не міг заглушити тих звуків. Вони дзвеніли в нього у вухах, віддавалися в мозку, колотились у жилах. А Монтанеллі все ридав і ридав, і сльози ко в нього між пальців.

Нарешті затих і почав витирати хусткою очі, не­мо дитина, що перестала плакати.

Коли він устав, хустка впала додолу.

— Нам більше нічого говорити,—промовив він.—

Ти розумієш?

— Розумію,— відповів Овід з тупою покорою.— Ви

не винні. Ваш бог голодний і мусить жерти.

Монтанеллі глянув на нього. Могила, яку мали не­забаро викопати, не могла бути тихіша, ніж вони. Мовчки дивилися вони один одному в очі, немов двоє силоміць розлучених коханців, розділених перепо­но, яку не перейдеш.