— Padre, ваш бог обманщик! І його рани не справжн, його страждання — брехня! Тільки я маю право
на ваше серце. Padre, немає такої муки, якої б я не
Матадор (ісп.) — один з учасників бою биків.
зазнав через вас. Якби ви тільки знали, яке було моє життя! І все ж я не вмер. Я все стерпів і навчився володіт собою, бо хотів вернутись і змагатися з вашим богом. Це було мені щитом проти власного серця і врятувало від божевілля й від другої смерті. І тепер, повернувшись, я знов бачу його на моєму місці, цього обманщика, що пробув на хресті лише шість годин і повста із мертвих. Padre, мене розпинали п'ять років, і я теж повстав із мертвих. Що ж ви тепер хочете зро зі мною? Що ви хочете зробити?
Він замовк. Монтанеллі застиг, немов витесаний з каменю або покійник, якого посадили на стілець. Спочатку під бурхливим потоком розпачу Овода він здригнувся, мов під ударом батога. Але тепер він сиді нерухомо. Після довгої мовчанки підвів голову і промовив якось мляво й покірно:
— Артуре, говори ясніше. Ти так збентежив і зляка мене, що я нічого не розумію. Чого ти вимагаєш
від мене?
Овід повернув до нього страшне, мов примарне, обличч.
— Я нічого не вимагаю. Хіба можна вимагати любов? Ви вільні вибрати із нас двох того, хто вам
дорожчий. Коли ви любите його більше, вибирайте
його.
— Я не розумію, — стомлено повторив Монтанелл.— Що я маю вибирати? Не в моїй владі змінити
минуле.
— Ви мусите вибрати когось одного. Якщо ви любит мене, скиньте хрест, і їдьмо звідси зі мною. Мої
друзі знов готують мені втечу, і з вашою допомогою
це їм легко удасться. Потім, коли ми вже будемо по
той бік кордону, відкрито визнайте мене своїм сином.
Коли ж ви любите мене не так сильно, щоб піти на
це, коли цей дерев'яний ідол більше важить для вас,
ніж я, ідіть до полковника і скажіть, що ви згодні.
Тільки йдіть швидше, звільніть мене від муки бачити
вас. З мене й так досить. Монтанеллі глянув на нього і затремтів. Він почина розуміти.
— Звичайно, я допоможу твоїм друзям. Але їхати з тобою... Це неможливо... Я священик.
— А від священиків я не приймаю ніяких послуг. Я не хочу більше ніяких компромісів, padre. З мене
вже досить і їх, і їхніх наслідків. Ви мусите одмовитис або від сану священика, або від мене.
— Як я можу од тебе відмовитись? Артуре, як я можу?
— Тоді відмовтесь од нього. Вибирайте одного з нас. А ви, певно, хотіли б поділити свого любов — половину дати мені, а половину вашому клятому богов?
Ні, пробачте, я не візьму лишків після нього. Якщо ви належите йому, ви не мій.
— Ти хочеш розірвати мені надвоє серце? Артуре! Артуре! Ти хочеш, щоб я збожеволів?
Овід стукнув кулаком об стінку.
— Ви мусите вибрати між нами,— повторив він ще
раз.
Монтанеллі вийняв захований у нього на грудях невеличкий футлярчик, в якому лежав клаптик зім'я паперу.
— Дивись! — мовив він.
"Я вірив у вас, як у бога. Але бог — це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехали мені все життя".
Овід засміявся і повернув папірець Монтанеллі.
— Яким молодим буваєш у дев'ятнадцять років!
. Узяти молоток і трощити ним речі здається так легко.
Та воно легко й зараз, тільки тепер я сам опинився під молотком. А ви ще знайдете силу людей, яких можна обплутувати брехнею. І вони навіть ніколи про.
це й не довідаються.
— Воля твоя,— сказав Монтанеллі.— Хтозна, може
і я на твоєму місці був би такий безпощадний... Я не
можу зробити того, що ти вимагаєш, Артуре. Але
зроблю все, що зможу. Я влаштую тобі втечу; коли ти
вже будеш у безпеці, тоді зі мною щось трапиться
в горах або вип'ю чогось помилково замість снотворног — як захочеш. Чи це задовольнить тебе? Це все,
що я можу зробити. Великий це гріх, але, сподіваюся,
він простить мене. Він милосердніший...
З несамовитим криком Овід простяг до нього руки.
— О, це вже занадто! Це вже занадто! Що я зроби, щоб ви так думали про мене? Яке ви маєте прав... Хіба я хочу помститися? Невже ви не розумієте,
що я хочу врятувати вас? Невже ви не бачите, що
я вас люблю?
Він схопив руки Монтанеллі і вкрив їх валкими
поцілунками й слізьми.
— Padre, ходім із нами! Нащо вам цей мертвий світ попів та ідолів? Він вкритий пилом віків, він наскріз прогнив і повний зарази й бруду. Тікаймо звідси, з цієї зачумленої церкви — ходім разом до світла! Padre, в нас життя і молодість!
В нас вічна весна, в нас майбутнє! Padre, зоря вже близько, невже ви не зустрінете з нами схід сонця? Прокиньтеся, забудьм страшні примари і почнімо нове життя. Padre, я завжди любив вас, завжди, навіть коли ви вбили мене. Невже ви уб'єте мене знов?
— Господи, змилуйся надо мною! — вигукнув Монтанелл.— Артуре, у тебе очі твоєї матері!
Раптом запало мовчання, якесь дивне, довге й глибок. В сірому присмерку вони дивились один на одног, і серця їх заніміли від жаху.
— Тобі нічого більше сказати мені? — прошепотів Монтанеллі.— Невже не лишиш ніякої надії?
— Ні. Мені життя потрібне лише для того, щоб боротися з церквою. Я не людина, я ніж. Дарувавши мені життя, ви освячуєте ножі.
Монтанеллі. повернувся до розп'яття.
— Боже, ти чуєш?
Голос його завмер у порожній тиші без відповіді. В Оводі знов прокинувся демон глуму.
— Г-г-г-гукайте голосніше! Може, він спить.
Монтанеллі здригнувся, немов від удару. З хвилин постояв, дивлячись прямо перед собою, потім сів на край ліжка. Затулив руками обличчя і заридав. Усе тіло Овода пройняло якесь тремтіння, і холодний піт виступив у нього на лобі. Він знав, що значать ці сльози.
Він натяг на голову ковдру, щоб не чути їх. Досить і того, що він мусив умерти, він, такий повний життя. Але він не міг заглушити тих звуків. Вони дзвеніли в нього у вухах, віддавалися в мозку, колотились у жилах. А Монтанеллі все ридав і ридав, і сльози ко в нього між пальців.
Нарешті затих і почав витирати хусткою очі, немо дитина, що перестала плакати.
Коли він устав, хустка впала додолу.
— Нам більше нічого говорити,—промовив він.—
Ти розумієш?
— Розумію,— відповів Овід з тупою покорою.— Ви
не винні. Ваш бог голодний і мусить жерти.
Монтанеллі глянув на нього. Могила, яку мали незабаро викопати, не могла бути тихіша, ніж вони. Мовчки дивилися вони один одному в очі, немов двоє силоміць розлучених коханців, розділених перепоно, яку не перейдеш.