Овід

— Ні, ні. Ви так легко від мене не втечете. Сього

дні субота, і ви можете відкласти свою роботу до

понеділка. Раз я вже вас так затримав, лишайтеся зі

мною вечеряти. Я зовсім один і радий буду вашому

товариству.

Отець Карді поводився так весело й приємно, що Артур одразу відчув себе з ним вільно. Після кількох незначних фраз ректор спитав Артура, чи давно він знає Монтанеллі.

— Майже сім років. Він приїхав з Китаю, коли мені було дванадцять років.

— А, так. Саме там він здобув славу доброго місіо­нер. І 3jroro часу він керує вашою освітою?

— Він" почав працювати зі мною на рік пізніше, приблизно тоді, коли я вперше прийшов до нього на сповідь. А відколи я вступив до університету, він до мені з усіх предметів, що не входять у про­грам. Він дуже добрий до мене, ви навіть не уявляє, який він добрий.

— Охоче вірю. Ця людина всіх очаровує. Пре­красн, благородна натура. Я знаю священиків, які були разом з ним у Китаї, і вони не знаходять слів, щоб достойно описати його енергію, мужність при всякій скруті і безприкладне благочестя. Вам дуже пощастило, що ви замолоду маєте допомогу й керів­ництв такої людини. Він казав мені, що ви втратили батьків.

— Так, батько вмер, коли я ще був дитиною, а ма­т — рік тому. — Є у вас брати й сестри?

— Ні, є зведені брати, але вони були вже дорос­лим, коли я ще був малий.

— Ви, очевидно, були самотні в дитинстві і тому ще більше цінуєте добрість каноніка Монтанеллі. Між іншим, ви вже вибрали собі духівника на час його відсутності?

— Я хотів звернутися до одного з отців братства

святої Катерини, якщо у них не дуже багато на спо­віданн.

— Хочете сповідатися у мене?

Артур здивовано розкрив очі.

— Преподобний отче, звичайно, я був би радий,

тільки...

— Тільки ректор богословської семінарії звичайно нікого не сповідав?

Цілком слушно. Але я знаю, що канонік Монтанеллі дуже цікавиться вами і, певно, навіть трохи турбується, так само, як турбувався б і я, покидаючи улюбленого учня. Він буде задоволений, коли дізнається, що ви під духовним опікуванням його колеги. І, Щиро кажучи, сину мій, ви мені подо­баєтес, і я буду радий допомогти вам, чим тільки зможу.

— Коли так, то я, звичайно, буду вам дуже

_ вдячний.

— Тоді приходьте до мене через місяць, гаразд?

І коли матимете вільний час увечері, заходьте до

мене. Перед самим Великоднем надійшло офіціальне по­відомленн, що Монтанеллі дано невеличку єпархію — в Брізігеллі, в Етруських Апеннінах. Він написав Ар-турові з Рима в бадьорому й спокійному тоні — оче­видн, його пригнічений настрій уже минув. "Ти по­вине обов'язково бути у мене всі канікули,— писав він,— а я буду часто приїздити до Пізи. Отже, я спо­діваюс бачитися з тобою, хоч і не так часто, як хотів би".

Доктор Уоррен запропонував Артурові пожити під. час великодніх канікул з його родиною, замість того щоб повертатися в похмурий, поточений щурами па­ла, де тепер повновладно панувала Джулі. У лист була вкладена коротенька записка, надряпана нерів­ни дитячим почерком Джемми; вона просила, якщо можна, обов'язково приїхати. "Мені треба про дещо поговорити з тобою",— писала вона.

Ще більше підбадьорювали Артура таємні чутки, що передавалися з уст в уста серед студентів універ­ситет. Всі чекали великих подій після свята. . Усе це створило в Артура такий піднесений, екзальтований настрій, що найнеймовірніші дивовиж­н речі, про які шепотіли студенти, здавалися йому можливими й цілком здійсненними протягом най двох місяців.

Він вирішив поїхати додому у страсний четвер І пробути там перші дні канікул, боячися, щоб радість побачення з Джеммою не порушила того урочистого благочестивого настрою, якого церква вимагає від своїх дітей у ці дні. Він написав Джеммі, що буде у них на другий день великодня, і в середу ввечері увійшов у свою спальню цілком спокійний.

Він став на коліна перед розп'яттям. Отець Кардї обіцяв прийняти його вранці, і до цієї останньої своєї сповіді перед великоднім причастям він мусив підго себе довгою палкою молитвою. Стоячи на ко­ліна із схрещеними руками й похиленою головою, він пригадував усе, що сталося з ним за останній мі­сяц, і перераховував найдрібніші свої гріхи — нетер­пінн, недбайливість, запальність, що ледь-ледь запля­мувал чистоту його душі. Крім цього, Артур нічого не міг пригадати: в цей час він був занадто щасливий, щоб багато грішити.

Він перехрестився і, підвівшись, почав роздягатися.

Коли він розстебнув сорочку, на підлогу полетів якийсь папірець. Це був лист від Джемми, який він цілий день носив на грудях. Він підняв його, розгор­ну і поцілував дорогі рядки. Потім знов почав згор­тат записку з невиразним почуттям, що робить щось дуже смішне, і раптом побачив на звороті листа при, якої раніше не помітив: "Приїжджай обов'яз­ков і якнайшвидше, бо я хочу, щоб ти побачився з Боллою. Він тепер живе тут, і ми щодня разом чи­таєм".

Гаряча краска залила Артурові все обличчя.

"І скрізь цей Болла! Що він знов робить у Лівер­н? І чого це Джеммі захотілося разом з ним читати? Чи він зачарував її своїми контрабандними пригода­м? Ще тоді в січні на зборах ясно видно було, що він закоханий у неї. Тим-то він з таким запалом го­вори тоді. А тепер він так близько до неї, читає з нею щодня".

Артур рвучко кинув листа і знов став навколішки перед розп'яттям. І це душа, що хоче очиститися від гріхів і прийняти святе причастя, душа, примирена, з богом, собою і всім світом! Значить, вона здатна на низькі ревнощі і підозрілість, на егоїстичну злобу ї ненависть, та ще проти кого — проти свого товариша! У гіркому самоприниженні він закрив руками лице.

Ще п'ять хвилин тому він мріяв про мученицький подвиг, а тепер підпав під владу таких низьких думок!..

...Коли в четвер уранці Артур увійшов у семінар­ськ каплицю, він застав там отця Карді самого. Про­читавш молитву, він одразу ж заговорив про свою провину.

— Отче, я грішний у ревнощах, злобі та недостойних думках проти того, хто не заподіяв мені ніякого

зла.

Отець Карді добре знав, з ким має справу. Він ла­скав промовив:

— Ви мені не все сказали, сину мій.

— Отче, людину, проти якої я мав негідні христи­янин думки, я повинен особливо любити й пова.