Овід

— І ти тут, Джім? — сказав Артур, підходячи до

неї, коли її співбесідника покликали на другий кінець

кімнати.

Джім — було дитяче скорочення її чудного імені Дженніфер. Подруги по італійській школі звали її Джеммою. Вона здивовано підвела голову. . — Артур! Я не знала, що ти член цього союзу.

— А я не знав про тебе. Коли це ти?

— Та ні,— перебила вона.— Я не член союзу. Я тільки виконала якісь два маленькі доручення. Це сталося так: я зустріла Біні. Знаєш Карло Біні?

— Звичайно, знаю.

Біні був організатором Ліворнської групи, і його знали всі члени "Молодої Італії".

— Ну, він почав мені розповідати про все це, і я попросила його взяти мене на студентські збори. Другого дня він написав мені у Флоренцію... Ти ж, мабуть, знаєш, що я на Різдво була у Флоренції?

— Ні, мені тепер рідко коли пишуть з дому.

— Я їздила туди до Райтів, моїх приятельок по школі, які потім переїхали до Флоренції. Біні написав мені, щоб по дорозі додому я спинилася в Пізі і піш на ці збори. Та ось уже починають.

У доповіді говорилося про ідеальну республіку і про обов'язок молоді підготуватися до неї. Допові­да, видно, був не дуже обізнаний з цією темою, але Артур слухав його з щирим захопленням.

В той час він сприймав усе на віру і вбирав нові моральні ідеали, не задумуючись над ними.

1 Калабрія — гірська область у Неаполітанському королів­ств.

Коли доповідь та довга дискусія після неї скінчи­лис і студенти почали розходитись, Артур підійшов до Джемми, яка все ще тихо сиділа в кутку.

— Я проведу тебе, Джім. Де ти спинилась?

— У Марієтти.

— Це стара економка твого батька?

— Так, вона живе далеко звідси.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Артур рап­то спитав:

— Тобі вже минуло сімнадцять?

— У жовтні.

— Я завжди знав, що ти ніколи не будеш так, як інші дівчата, мріяти про бали та інші дурниці. Джім, люба, я так часто думав, чи будеш ти коли-небудь у наших лавах!

— А я те ж саме думала про тебе.

— г— Ти кажеш, що виконувала якісь доручення Біні. Я навіть не знав, що ти з ним знайома.

— Це не для Біні, а для іншого.

— Для іншого?

— Для того, хто розмовляв сьогодні зі мною, для Болли.

— Ти його добре знаєш? — спитав Артур з легкою ноткою ревнощів.

Йому взагалі боляче було згадувати Боллу. Вони були суперниками в одній справі, яку комітет "Моло­до Італії" зрештою доручив Боллі, визнавши Артура занадто молодим і недосвідченим.

— Досить добре, і він мені дуже подобається. Він деякий час жив у Ліворно.

— Знаю. Він приїхав туди в листопаді.

— Так, бо тоді чекали пароплава. Артуре, як ти думаєш, чи не буде ваш дім безпечніший для цієї роботи, ніж наш? Кому спаде на думку запідозрити таку заможну родину судновласників, як ви. І ти з усіма знайомий у доках.

— Тихше, не так голосно, люба. Значить, це у ва­шом домі переховують літературу з Марселя?

— Тільки один день. Може, мені не слід було ка­зат тобі про це?

— Ні, чому ж? Ти ж знаєш, що я член організації. Джеммо, мила, для мене це було б найвище щастя, якби до нас приєднались ти й... padre!

— Твій padre! Хіба він...

— Ні, переконання в нього інші. Але іноді мені здається... Я сподіваюсь... Я не знаю...

— Але, Артуре! Він священик.

— То що ж? У нашій організації є священики. Два з них пишуть у газетах.

Чому б ні? Адже призначен­н духівництва вести народ до найвищих ідеалів і ме­т, а це ж і намагається робити наша організація. Зрештою, це більше релігійне і моральне питання, ніж політичне. Якщо люди почуватимуть себе в душі вільними і свідомими свого обов'язку громадянами, то ніхто не дасть себе в рабство.

Джемма нахмурила брови.

— Мені здається, Артуре, у твоїй логіці щось не так. Священик навчає релігійних доктрин. Я не розу­мі, що тут спільного з вигнанням австрійців.

— Священик проповідує християнство, а найбіль­ши революціонером був Христос.

— Ти знаєш, одного разу я говорила батькові про священиків, і він сказав...

— Джеммо, твій батько — протестант.

Після невеликої паузи вона по-дружньому гляну­л на нього.

— Знаєш, давай облишимо цю тему. Ти завжди стаєш нетерпимим, коли говориш про протестантів.

— Ні. Навпаки, протестанти стають нетерпимими, коли заходить мова про священиків.

— Хай так. Але ми завжди стільки сперечались на цю тему, що не варто починати знову... Як тобі сподо­балас доповідь? — раптом перевела вона розмову.

— Мені дуже, особливо остання частина. З якою силою говорив він про те, що треба жити для рес­публік, а не мріяти про неї! Це відповідає вченню Христа "Царство боже в самих нас".

— А мені саме ця частина й не сподобалася. Він наговорив стільки пишних слів про те, що ми повинні думати й почувати і якими мусимо бути, і ні слова не* сказав, що саме нам треба робити.

— Прийде час, і нам усім вистачить роботи. Але треба мати терпіння.

Великі зміни не відбуваються за один день.

— Що складніше завдання, що більше часу треба на якесь діло, то більше рації починати його негайно.

Тобто в газеті "Молода Італія".

От ти говорив про тих, njo варті свободи. А хто біль­ш був вартий свободи, як не твоя мати?' Це ж була ідеальна жінка з ангельською душею. А яку користь мала вона від своєї доброти? Вона до самої смерті була рабою, яку твій брат із дружиною кривдили, об­ражал й мучили. Для неї було б куди краще, якби вона не була такою лагідною і терпеливою. Тоді б вони не посміли так поводитися з нею.

Так само й з Італією. Тут треба не терпіти, а повстати й оборо­нятис...

— Джім, люба, якби гнів і злоба могли врятувати

Італію, вона давно вже була б вільна. їй не ненависть

потрібна, а любов.

Вимовивши це слово, він раптом весь почервонів

і знову зблід. Джемма цього не помітила; вона диви­лас прямо перед собою, насупивши брови і стиснувши губи. _

— Тобі, Артуре, здається, що я помиляюсь,— ска­зал вона, помовчавши...— Але я маю рацію, і ти ко­лис переконаєшся в цьому. Ну, я вже дома. Може, зайдеш?

— Ні, вже пізно. Добраніч, Джім!

Він стояв коло дверей, стискаючи її руки в своїх.

— "За бога й народ..."

Поволі, урочисто вона договорила слова гасла:

— "...віднині й довіку".

Потім відняла свою руку і вбігла в будинок. Коли двері за нею зачинилися, Артур нахилився й підняв гілку кипариса, що впала у неї з грудей.