Овід

— Мені здається, що коли ми трохи потурбуємось про це, то діло до ножів не дійде. Я завжди був тієї думки, що з тутешнім населенням можна жити в зла­год, якщо поводитися з ними розумно. Звичайно, як­щ ви здумаєте вплинути на романійця загрозами або силою, він шаленіє. Але які у вас причини сподівати нової спроби влаштувати втечу?

— Я чув і сьогодні, і вчора від своїх таємних аген­ті, що по окрузі поширюються тривожні чутки і що

народ, очевидно, готує нам якусь нову каверзу. До­кладн ніхто нічого не знає, а то, звичайно, лихові легко було 6 запобігти. Остання подія нагнала на мене такого страху, що тепер уже я вважаю за краще бути обачним. З таким хитрим лисом, як Ріварес, тре бути дуже обережним.

— Наскільки мені відомо, Ріварес був такий хво­ри, що не міг ні рухатися, ні говорити. Що, тепер він видужує?

— Тепер йому, здається, краще, ваше преосвящен­ств. Він справді був дуже хворий, якщо тільки не прикидався.

— А у вас є причини це підозрівати?

— Лікар вважає, що він справді хворий, але хворо­б його якась таємнича.

В усякому разі, він видужує, і з ним тепер ще важче ладити, ніж раніш.

— Що ж він такого робить?

— На щастя, робити він нічого не може,— з усміш­ко відповів полковник, пригадуючи ремені,— але поведінка його — це щось неймовірне. Вчора вранці я прийшов до нього в камеру, щоб задати йому кіль­к запитань. Він надто слабий, щоб ходити до мене на допит, та я й не хотів би, щоб його хтось бачив, поки він остаточно не видужає. А то ще вигадають яку-небудь дурницю.

— Отже, ви пішли допитати його?

— Так, ваше преосвященство. Я сподівався, що те­пе з ним легше буде дійти згоди.

Монтанеллі глянув на нього підозріло, немов пе­ре ним була якась невідома бридка тварина. На щас­т, полковник поправляв шпагу і не помітив цього по. Він спокійно говорив далі:

— Я не накладав на нього особливої кари, але му­си усе ж бути досить суворим — адже це військова тюрма — і гадав тепер, що деякі пільги дадуть гарні наслідки. Я пообіцяв йому полегшити режим, якщо він поводитиметься розважливо. І як ви гадаєте, ваше преосвященство, що він мені відповів? З хвилину ди­вивс на мене, немов вовк у клітці, а тоді й каже: "Я не в силі підвестися, й задушити вас, але зуби в мене досить гострі. Отже, краще тримайте далі ваше горло". Він лютий, як дикий кіт.

— Мене це аж ніяк не дивує,— спокійно відповів Монтанеллі.— Але я хочу у вас дещо спитати. Ви

щиро переконані, що присутність Рівареса в тюрмі серйозно загрожує спокою в місті?

— Я більш ніж певний у цьому, ваше преосвящен­ств.

— То, на вашу думку, щоб запобігти кровопролит­т, обов'язково треба позбутися його до свята?

— Я можу тільки повторити, що коли він буде тут у четвер, то свято не скінчиться без колотнечі, і, бою­с, Дуже серйозної.

— І ви вважаєте, що коли його тут не буде, то ця небезпека мине?

— Тоді або зовсім буде тихо, або вони трохи по­галасуют та кинуть кілька каменюк. Якщо ваше пре­освященств знайде якийсь спосіб прибрати його звід­с, то я гарантую цілковитий порядок. У противному разі треба сподіватися неабияких неприємностей. Я певний, що вони вже придумали новий план, як звільнити його, і саме в четвер спробують його вико­нат. А якби вони вранці довідалися, що його вже у фортеці немає, план відпав би сам собою і не було б приводу розпочинати бійку. Коли ж нам доведеться відбивати їхню атаку і серед такої сили люду будуть пущені в діло ножі, то поки настане ніч, вони спалять і саме місто.

— То чому б тоді не послати його до Равенни?

— Бог свідок, ваше преосвященство, з якою вели­ко охотою я б це зробив.

Але я боюся, що його віді­'ють по дорозі. У мене немає достатнього числа сол­даті, щоб протистояти озброєному нападові, а в усіх горян є ножі, рушниці та інша зброя.

— Значить, ви наполягаєте на військовому суді і хочете дістати на це мою згоду?

— Вибачте, ваше преосвященство. Я прошу лише одного — допомогти мені запобігти заколотам і кровопролиттю. Цілком охоче згоджуюся, що військові трибунали, особливо такі, як були при полковнику Фредді, часом судили з непотрібною суворістю і, за­міст заспокоїти, лише обурювали народ. Але мені здається, що саме тепер військовий суд був би не тіль­к розумним заходом, а й милосердним. Він запобіг би повстанню, яке, накоївши силу всякого лиха, ще й повернуло б країну до воєнного стану, скасованого його святістю.

Урочисто закінчивши свою промову, полковник че­ка, що відповість йому кардинал.

Чекати довелося довго, і відповідь вразила своєю несподіванкою.

— Полковник Феррарі, ви вірите в бога?

— Ваше преосвященство! — пробурмотів полков­ни, запинаючись від хвилювання.

— Чи ви вірите в бога? — повторив Монтанеллі, підводячись і дивлячись на нього пронизливим погля. Полковник теж підвівся.

— Ваше преосвященство, я християнин, і мені ні­кол не одмовляли у відпущенні гріхів.

Монтанеллі підняв хрест з грудей.

— Покляніться на хресті визволителя, який помер

за вас, що ви сказали правду.

Полковник стояв нерухомо, розгублено дивлячись на кардинала. Він не міг зрозуміти, хто з них збоже: він чи кардинал.

— Ви просили мене,— продовжував Монтанеллі,—

дати дозвіл на смерть людини. Цілуйте хрест, якщо

посмієте, і скажіть ще раз, що ви не знаєте іншого

шляху, щоб запобігти більшому кровопролиттю. І па­'ятайте, що коли ви обманете мене, то погубите свою

безсмертну душу.

Трохи помовчавши, полковник нахилився і при­кла хрест до своїх губів.

— Я дам вам остаточну відповідь завтра. Але пе­ре тим я хочу побачитися з Ріваресом і поговорити з ним наодинці.

— Ваше преосвященство... якби ви мене послуха­л... Я не маю сумніву, що ви пожалієте. До речі, він учора через вартового просив у мене побачення з ва­ши преосвященством. Але я не звернув уваги, бо...

— Не звернули уваги! — вигукнув Монтанеллі.— Людина в такому стані звертається до вас із прохан­ня, а ви не звертаєте на це уваги!..

— Мені дуже шкода, що ваше преосвященство невдоволені мною, але я не ..хотів турбувати вас такою дрібницею. Я вже досить добре знаю Рівареса і пев­ни, що він хоче лише образити вас. І дозвольте мені сказати, що було б дуже необачно підходити близько до нього. Він такий небезпечний, що я мусив ужити деяких заходів фізичного впливу, звичайно, дуже не­винни...