Овід

— Я не розумію, чому він взагалі втручається не в своє діло,— зауважив ад'ютант.— Він не легат і не має ніякої влади ні в громадянських, ні у військових справах. За законом...

— Та що там говорити про закон? Ніхто й не по­дума шанувати закон після того, як святий отець по­відкрива тюрми і напустив на нас банду лібе пройдисвітів. Це ж просто божевілля! От монсиньйор Монтанеллі й показує свою владу. При покійному папі він був зовсім тихенький, а тепер ку­д там. Що хоче, те й робить. Хіба я можу йому пере­чит? Може, він має таємні повноваження з Ватіка­н? Усе пішло шкереберть. Сьогодні ти не певен, що буде завтра. У добрі старі часи кожен знав, що йому робити, а тепер...

Полковник журливо похитав головою. Світ, в яко­м кардинали турбувались про всякі дрібниці тюрем­но дисципліни та говорили про права політичних зло­чинці, був для нього незрозумілий.

Овід вернувся до фортеці у стані страшенного збу­дженн, що межувало з істерією.

Розмова з Монтанел­л до краю напружила його вимучені нерви, і остання грубість про цирк була сказана в безмежному роз­пач, аби тільки припинити побачення, яке через п'ять хвилин скінчилося б слізьми.

У другій половині дня його покликали на допит, але у відповідь на кожне запитання він лише істерич­н сміявся. Коли ж вкрай роздратований полковник втратив самовладання і почав лаятись, Овід вибухнув якимсь несамовитим реготом.

Нещасний полковник аж скаженів від люті і загрожував своєму непокір­ном в'язневі найстрашнішими карами, але, нарешті, як у свій час Джеймс Бертон, прийшов до висновку, що не варто марнувати душевні сили на розмову з цілком ненормальною людиною.

Коли Овода знов привели до камери, він одразу ж ліг на койку в пригніченому, безнадійному настрої, який завжди охоплював його після кожної бурі. Він лежав аж до вечора, не рухаючись і навіть не думаю­ч. Після всіх хвилювань, пережитих уранці, настала якась чудна апатія, і своє лихо він відчував тепер лише як невиразний механічний тягар, який тиснув на щось дерев'яне, що було колись його душею. Бай­дуж, як воно скінчиться. Аби тільки позбутися не­стерпног болю, а звідки прийде полегкість — чи від зміни обставин, чи від притуплення здатності щось відчувати — однаково. Може, йому пощастить утекти, а може, його уб'ють. В усякому разі, він більше не по­бачит padre, a все інше дрібниці.

Вартовий приніс йому вечерю, і Овід глянув на нього важким байдужим поглядом.

— Котра година?

— Шоста. Вечеряйте, синьйоре.

Він з огидою глянув на захололу, смердючу юшку і відвернувся. Він почував себе не тільки пригніче­ни, але й нездоровим, і їжа викликала у нього ну.

— Ви захворієте, як не будете їсти,— сказав вар­тови.— Ну, з'їжте хоч шматок хліба. Вам буде краще.

Солдат говорив з якоюсь чудною настійливістю, беручи з тарілки хліб і знову кладучи його на місце. В Оводі вмить прокинувся конспіратор. Він зрозумів, що в хлібі щось заховано.

— Хай постоїть. Я потім повечеряю, — недбало про

мовив. Двері були відчинені, і він знав, що на сходах

стоїть сержант, який чує кожне слово.

Коли двері знов замкнули і Овід переконався, що ніхто не підглядає у вічко, він узяв з тарілки хліб і почав обережно кришити його. Усередині він знайшов те, чого сподівався — пучок тоненьких напилків, загорнутих у клаптик паперу, на якому було написа­н кілька слів. Він старанно розгладив записку і під­ні її до тьмяного світла. Написано було так густо і на такому тонкому папері, що він ледве розібрав.

"Двері відчинені. Ніч темна. Якнайшвидше розпи­ляйт грати і тікайте підземним ходом між другою і третьою годиною. Ми все налагодили, а вдруге на­год може й не трапиться".

Він гарячково розірвав записку. Все готово, і йому треба лише розпиляти грати.

Яке щастя, що з нього зняли кайдани! Хоч на них не треба витрачати час. Скільки ж тут прутів? Два, чотири, і кожен треба пи­лят двічі — вісім. Як поспішити, то за ніч він їх по­дужа. І як швидко Джемма і Мартіні все це влашту — костюм, паспорт, схованку. Працювали, ма­бут, як воли. І кінець кінцем вибрали таки її план. Він тихенько засміявся — ну, який же він дурень! Хіба не однаково, чий план,— аби він був добрий. І все-таки не міг не радіти, що це їй спало на думку використати підземний хід замість спускатися вірьо­вочно драбиною, як спочатку пропонували контра­бандист, її план був складніший, але зате не загро­жува життю вартового східної стіни. Тим-то, коли йому прислали обидва проекти, він не вагаючись ви­бра той, що придумала Джемма.

Вони умовилися з відданим їм вартовим на прі­звиськ Цвіркун, що він скористається з першої на­год, щоб потай од товаришів відімкнути залізну бра­м, яка вела з двору в підземний хід попід валом, і знов почепить ключ на місце в караульні. Овід, по­відомлени про це, перепиляє на вікні грати, розірве на довгі шматки сорочку і, зробивши з неї вірьовку, спуститься на широкий східний мур двору. По цій стіні він поповзе, вибираючи хвилини, коли вартовий дивитиметься в інший бік, а коли той повертатиметь­с до нього, він лягатиме на живіт.

У південно-східному кутку височіла напівзруйнована башта. її ще якось підтримували густі зарості плюща, але у дворі попід стіною вже лежали величез­н купи обсипаного крихкого каміння. З цієї башти він мав спуститися по плющу та камінню у двір і, тихенько відхиливши незамкнену браму, пробратися до підземного тунелю. Кілька століть тому цей тунель

правив за підземний хід від фортеці до башти на су­сідньом горбі. Тепер же він був зовсім занедбаний і в деяких місцях завалений кам'яними брилами.

Тільки контрабандисти знали, що там є старанно прихована вилазка в гори, яку вони самі й пророби­л в стіні. Ніхто не підозрівав, що часто під самісінь­ки валом фортеці по кілька тижнів лежали цілі пар­ті забороненого краму, тимчасом як митники марно обшукували житла похмурих розлючених горян. Ви­лізш в цю діру, Овід мав пробратися в темряві у від­людн місце в горах, де його повинен був чекати Мар­тін і контрабандист. Єдина трудність була у тому, що не кожного дня траплялась змога відімкнути піс­л вечірнього обходу браму, а спускатися з вікна в ясну ніч було надто небезпечно, бо міг помітити вар­тови. Отож, коли випала така щаслива нагода, її не можна було пропустити.