Овід

1 M і нерва —в римській міфології богиня мудрості, наук і ремесел.

ми повинні випити з одного кухлика, ви ж знає­т — ось так: "Зробіть це в пам'ять"... Джемма поставила кухлик.

— Досить! — сказала вона, і в голосі почулися сльози. Він глянув на неї і знову взяв її руки в свої.

— Давайте посидимо тихо-тихо... Коли один з нас умре, то другий згадає цю хвилину. Забудемо галас­ливи настирливий світ, що дзижчить нам у вуха, і підем рука в руку в таємні покої смерті, й ляже­м там серед пишних маків.

Тихше! Посидимо мовчки.

Він поклав голову на її коліна і закрив рукою лице. Джемма мовчки провела рукою по його темних кучерях. Час минав, але ніхто з них ні разу не во­рухнувс, не сказав ні єдиного слова.

— Любий, уже майже дванадцять,— промовила на

решті Джемма.

Овід підвів голову. — У нас лишилося кілька хвилин. Зараз прийде Мартіні.

Може, ми ніколи вже не побачимося. Невже ви нічого не скажете мені?

Він повільно підвівся і пройшов на другий кінець кімнати. На хвилину запала мовчанка.

— Я хотів вам тільки сказати...— почав він ледве

чутно,— одно тільки я хочу сказати вам...

Він спинився і сів біля вікна, закривши руками обличчя.

— Як довго не хотіли ви зглянутися,— стиха про­мовил вона.

— Небагато милосердя бачив я в своєму житті. І спочатку я думав, що вам байдуже...

— Тепер ви цього не думаєте?

Не дочекавшись відповіді, Джемма встала і піді­йшл до нього.

— Скажіть мені, нарешті, правду,— прошепотіла вона.— Подумайте, якщо вас уб'ють, а мене ні... Я до кінця життя не знатиму... ніколи не буду певна...

Він узяв її за руки й: міцно потиснув їх.

— Якщо мене уб'ють... Бачите, коли я поїхав до

Південної Америки.., А ось і Мартіні!

Овід зірвався з місця і широко розчинив двері. Мартіні витирав черевики.

— Як з-з-завжди хвилина в хвилину! Ви, Мартіні,

прямо ходячий хронометр. Це ваш дорожній плащ?

— Так, і ще деякі речі. Я старався, щоб вони не промокли, але надворі злива. Боюся, що невесела буде ваша подорож.

— То байдуже. На вулиці немає нікого?

— Ні душі. Усі шпигуни пішли, мабуть, спати. Та я й "є сподівався зустріти їх у таку негоду. Це у вас кофе, Джеммо? Перш ніж він піде у дощ, дайте йому чого-небудь гарячого. А то ще застудиться.

— Це чорне кофе, дуже міцне. Я зараз нагрію молока.

Джемма пішла в кухню, міцно стиснувши зуби

й руки, щоб не розридатися. Коли вона вернулася

з молоком, Овід був уже в плащі і застібав шкіряні

гетри, які йому приніс Мартіні. Він стоячи випив чаш

ку кофе і надів дорожній капелюх з широкими кри­сам. — Ну, пора вже, мабуть, рушати, Мартіні. Провсяк випадок нам треба трохи покружляти перед тим,

як іти до застави.. Ну, поки що бувайте, синьйоро.

Ми побачимося в п'ятницю у Форлі, коли нічого не

трапиться. Чекайте хвилинку, от вам адреса.

Він видер з блокнота листочок і черкнув олівцем кілька слів.

— Адреса у мене вже є,— промовила вона глухим голосом.

— Уже є? Ну, нічого, візьміть і цю. Ходім, Марті­н. Тихше! Щоб двері не рипіли.

Вони обережно зійшли по сходах. Коли за ними стукнула хвіртка, Джемма вернулась у кімнату і ма­шинальн розгорнула папірець, що Овід поклав їй у руку. Під адресою було написано:

"Там я вам усе розповім".

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

У Брізігеллі був базарний день, і селяни з околиш­ні селищ та сіл понавозили свиней, птиці, молочних продуктів і пригнали гурти напівдикої гірської худо­б.

На майдані весь час сновигав веселий люд, сміяв­с, жартував, купував сухі фіги, дешеві пиріжки й на­сінн. Смаглява боса дітвора вовтузилась на землі під палючим сонцем, а матері сиділа в тіні дерев з коши­кам, повними яєць та масла.

Монсиньйора Монтанеллі, який вийшов привітати

народ з добрим ранком, вмить оточила галаслива юрба

дітей, простягаючи йому великі букети ірисів, черво­ни маків і ніжних білих нарцисів з гірських схилів.

На його пристрасть до диких квітів народ дивився

поблажливо, як на одну з маленьких слабостеи, що

так пасують мудрим людям. Якби це хтось інший,

а не їхній улюбленець, понаносив до себе в хату

стільки трави й бур'яну, вони б засміяли його, але

"святий кардинал" міг дозволити собі такі невеликі

примхи. — Молодець, Маріуча,— сказав він і погладив по голівці дівчинку,— ти виросла з тих пір, як я тебе бачив. А як бабусин ревматизм?

— Останнім часом їй краще, ваше преосвященст­в, але матері знову погано.

— Дуже шкода; скажи матері, хай вона прийде сюди, побачимо, можливо, лікар Джіордані допоможе їй. Я теж дещо підшукаю для неї, і, може, все зміни­тьс на краще. У тебе гарний вигляд, Луїджі; як твої очі?

Монтанеллі рушив далі, перемовляючись з горця­м. Він пам'ятав імена і вік усіх дітей; їхні прикрості, хвороби, пам'ятав їхніх батьків: із співчуттям розпи­тува про корову, що захворіла, або про ганчір'яну ляльку, що потрапила під візок на минулому ба.

Коли він повернувся до палацу, базар уже почав­с. Якийсь кривий чоловік у синій сорочці з цілою копицею чорного волосся, що звисало йому на очі, і з шрамом на лівій щоці підійшов до однієї з лавок і ламаною італійською мовою попросив лимонаду.

— Ви, видно, не тутешній,— сказала жінка, нали­ваюч йому солодкого питва.

— Ні, я з Корсіки.

— Шукаєте роботи?

— Так. Незабаром уже косовиця, і один пан, що має під Равенною ферму, проїжджаючи через Бастію, казав мені, що там буде сила роботи.

— Та може й знайдете; хоч час тепер дуже по­гани.

— А в Корсіці ще гірше, тітко. Що його й робити бідним людям!

— А ви прийшли самі?

— Ні, з товаришем. Он, бачите, в червоній сороч­ц. Гей, Паоло!

Мікеле, почувши, що на нього гукають, підійшов, заклавши руки в кишені. З нього вийшов непоганий корсіканець, незважаючи на рудий парик, який він надів, щоб його не впізнали. Що ж до Овода, то він грав свою роль чудово.

Вони почали вдвох блукати по базару. Мікеле на­свистува крізь зуби, а Овід, з клунком за плечима, волік ноги по землі, щоб не так помітно було його шкутильгання. Вони чекали товариша, якому мали пе­редат важливі інструкції.

— Он на коні Марконе,— раптом прошепотів Мі­кел.

Овід, тягнучи свій клунок, попростував до вер­хівц. — Вам, пане, часом не треба робітника? — сказав

він, торкаючись подертої своєї шапки і доторкнув­шис до поводів.