Овід

— Та там людей скільки хочете.

— Тільки не таких, на кого можна було б цілком покластися. Ви самі тільки що казали, що там має бути двоє надійних працівників. Раз Домінікіно сам не управлявся, то, очевидно, не зможете й ви. Такій скомпрометованій людині, як ви, провадити подібну роботу буде дуже важко, і помічник вам потрібний, як нікому іншому. Замість вас і Домінікіно будемо ви та я.

Він подумав хвилину, насупивши брови.

— Так, ви маєте рацію,— промовив він.— І що швидше ми рушимо, то краще.

Але нам не можна їха­т разом. Якщо я виїду сьогодні ввечері, то ви можете сісти в диліжанс, що відходить завтра по обіді.

— Але куди?

— Це ще треба обміркувати. Мені здається, най­кращ буде їхати прямо до Фаеніги. Якщо я виїду пізно вночі і доберуся до Сан-Лоренцо, то там можна буде переодягтися й рушити далі.

— Іншого виходу я справді не бачу,— сказала Джемма, заклопотано насуплюючи брови.— Але Це дуже небезпечно їхати отак поспішно і доручати контрабандистам у Борго діставати вам костюм. Вам треба було б мати щонайменше три дні на те, щоб добре заплутати слід, поки перейдете кордон.

— Про це не турбуйтеся,— відповів він, посмі­хаючис.— Мене можуть забрати далі, але не на кор­дон. У горах я почуваю себе так само безпечно, як тут. В Апеннінах жоден контрабандист не зра­дит мене. Мене тільки непокоїть, як переберете ви.

— А дуже просто. Візьму паспорт Луїзи Райт, по­їд в гори, немов на відпочинок. У Романьї мене ніхто не знає, зате вас там знає кожний шпигун.

— На щастя, і кожен контрабандист.

Вона глянула на годинник.

— Пів на третю. Ми маємо ще півдня і кілька го­ди, якщо ви вирушаєте сьогодні.

— Тоді я краще піду зараз додому, влаштую всі

свої справи та подбаю про доброго коня. До Сан-Ло-ренцо безпечніш їхати верхи.

— Але дуже небезпечно наймати коня. Хазяїн його може...

— Я не найматиму. Позичу в одного чоловіка, яко­м можна довіряти. Він уже робив мені деякі послу­г. А тижнів через два хтось із пастухів приведе коня назад. Я знов буду у вас о п'ятій годині або о пів на шосту, а ви тим часом постарайтесь розшукати Марті­н і пояснити йому все.

— Мартіні? — Вона обернулась і здивовано гляну­л на нього.

— Так. Ми повинні звіритись йому або, коли хо-хочете, комусь іншому.

— Я не зовсім розумію, що ви хочете сказати.

— Нам треба про всяк випадок мати тут надійну людину, а з усіх наших я найбільше довірився б Мар­тін. Ріккардо, звичайно, теж зробив би для нас усе, що може, але на Мартіні якось більше можна поклас­тис. А втім, ви ж його знаєте краще за мене, вирі самі.

— Я не маю ніякого сумніву, що на Мартіні в усьому можна покластися, та він, певно, й не відмо б допомогти нам, але...

Овід відразу зрозумів її. — Джеммо, що б ви почували, коли б дізналися, що ваш товариш, опинившись у скруті, боячись засму­тит вас, не попросив у вас допомоги, яку ви могли б йому подати? По-вашому, це добре?

— Гаразд,— сказала вона, трохи помовчавши.— Я зараз пошлю по нього Кетті, а сама тим часом піду до Луїзи взяти паспорт. Вона обіцяла при потребі дати мені його. А як буде з грішми? Може, взяти з банку?

— Ні, не гайте на це часу. У мене поки що є до­сит для нас обох. А ваші гроші здадуться нам пізні­ш, якщо не вистачить моїх. Отож до пів на шосту.

Сподіваюся, ви вже будете дома?

— Звичайно. Я повернуся значно раніше.

Овід прийшов на півгодини пізніше, ніж гадав, і застав Джемму й Мартіні на веранді. Він одразу по­міти, що' в них тільки-но була неприємна розмова. На їх обличчях лишилися сліди хвилювання, а Марті­н був мовчазний і похмурий більше, ніж звичайно.

— Ну, як, усе влаштували? — спитала Джемма.

— Так, приніс вам грошей на дорогу. А кінь чека­тим мене коло застави Понте-Россе о першій годи ночі.

— А це не пізно? Вам треба було б добратися до Сан-Лоренцо, перш ніж прокинуться люди.

— Так воно й буде. Кінь у мене дуже добрий. Але я хочу виїхати звідти так, щоб ніхто не помітив. До себе вже більше не піду; там біля дверей чатує шпи, який думає, що я дома.

— Як же вам пощастило вийти непоміченим?

— Виліз у кухонне вікно, а там перебрався через стінку в сусідній сад.

Тому я так спізнився. Мені тре­б було його якось обдурити. У моєму кабінеті весь вечір сидітиме хазяїн коня. Бачачи світло у вікні і тінь на шторах, шпигун буде певний, що я вдома.

— То ви посидите в мене, аж поки треба буде йти до застави? — Так. Я не хочу, щоб мене бачили сьогодні на вулиці. Хочете сигару, Мартіні? Я знаю, синьйора Болла дозволяє курити.

— Та хоч би й не дозволяла, то мене тут однаково не буде. Піду допоможу, Кетті з обідом.

Коли Джемма вийшла, Мартіні підвівся і почав хо­дит сюди й туди по ) кімнаті, заклавши за спину руки. Овід курив і мовчки дивився у вікно, за яким сіяла мжичка.

— Ріварес,— почав Мартіні, спиняючись перед ним

з опущеними очима,— куди це ви її вплутуєте?

Овід вийняв з рота сигару і випустив хмарку диму.

— Вона сама вирішила їхати,—сказав він,—її ні­хт не вмовляв.

— Так, так, я розумію. Але скажіть мені... Він спинився.

— Я скажу вам усе, що можу.

— Ну, тоді...Я не знаю як слід, що там робиться в горах, але скажіть, їй не загрожує серйозна небезпека?

— Ви хочете знати правду? — Так.

— Загрожує.

Мартіні повернувся і знов почав ходити. Потім враз спинився.

— У мене є до вас ще одне запитання. Якщо ви

не захочете відповісти на нього, то, звичайно, не тре­б. А коли ви вже відповісте, то кажіть правду. Ви її

кохаєте?

Овід старанно струсив з сигари попіл і мовчки курив далі.

— Це значить, що ви не хочете відповідати?

— Ні, тільки мені здається, що я маю право знати, чому ви мене питаєте про це.

— Чому? Та невже ви не розумієте чому?

— А! — Він поклав сигару і спокійно глянув на Мартіні.— Так,— промовив він нарешті повільно й ти­х,— я кохаю її. Але не думайте, що я збираюся гово­рит їй про своє кохання або мучити себе ним. Я просто...

Його голос перейшов у якесь чудне, ледве чутне шепотіння.

— Що?

— Просто умру.

Овід дивився прямо перед собою байдужим, за­стигли поглядом, немов був уже мертвий. Коли заговорив знов, голос його бринів якось рівно і мертво.

— Не треба турбувати її передчасно,— сказав він, —але в мене нема й тіні надії. Це небезпечно для кожного, і вона це знає так само добре, як і я, але контрабандисти докладуть усіх сил, щоб захистити її від арешту. Вони хороші хлопці, хоч трохи й грубува­т. Що ж до мене, то мотуз уже в мене на шиї, і, перейшовши кордон, я затягну петлю.