Овід

Овід приніс листа Джеммі і, поки вона читала його, сидів насупившись і гладив проти шерсті кота.

1 Сцілла й Харібда —у грецькій міфології дві скелі на протилежних берегах протоки між Сіцдлією і Італією; вони схо­дилис щоразу, коли щось живе потрапляло між них. Переносно — безвихідне становище.

— От біда,— сказала вона.— Навряд чи ми зможе­м затримати венеціанців на три тижні.

— Звичайно, ні. Це ж абсурд. Домінікіно слід було б зрозуміти це. Ми мусимо слухати венеціанців, а не вони нас.

— Домінікіно не винен. Він, очевидно, робить, що в його силі, але не можна вимагати від нього неможливого.

— Звичайно, справа не в Домінікіно, а в тому, що працює один, а не двоє.

Треба, щоб один вартував коло сховища, а другий наглядав за перевозом. Він має рацію. Треба послати йому енергійного поміч.

— Але де його взяти? У Флоренції немає кого по­слат.

— Тоді я поїду сам.

Джемма відкинулася на спинку стільця і, злегка нахмурившись, глянула на нього.

— Ні, це неможливо. Занадто небезпечно.

— І все ж, коли іншого виходу не знайдемо, до­ведетьс їхати.

— Тож треба його знайти. Вам ні в якому разі не можна знов там показуватись.

У кутках його рота лягла вперта складка.

— Не р-р-розумію чому.

— Якщо хвилинку спокійно подумаєте, то зрозу­мієт. Минуло пише п'ять тижнів, як ви вернулися звідти, а поліція напевне зацікавилась історією з бо­гомольце і шукає скрізь його сліду. Я знаю, що ви чудово вмієте міняти свій вигляд. Але не забувайте, скільки людей вас бачило в ролі Дієго і в ролі горя­нин. До того ж кривої ноги і шраму на щоці не при­ховає ніяким убранням.

— Хіба мало на світі кривих?

— Так, але в Романьї не часто зустрінеш людину, у якої була б і крива нога, і шрам на щоці, і поніве­чен ліва рука, і сині очі на смуглявому обличчі.

— Очі — то пусте, їх можна змінити белладонною. Л — Але всього не зміниш. Ні, це неможливо. їхати зараз туди з усіма вашими прикметами — це самому лізти в пастку. Вас обов'язково заберуть.

— Але повинен же хтось допомогти Домінікіно.

— Яка ж то буде допомога, коли в таку скрутну хвилину вас арештують!

Тоді все пропало.

Але Овода переконати було важко, і вони довго ще сперечалися, не доходячи згоди.

Джемма починала розуміти, яке невичерпне джерело спокійної впер­тост було в його характері. І якби вона була не така певна в своїй правоті, то, може, поступилася б, щоб тільки припинити марне змагання. Але на цей раз вона мусила його перемогти. Практична користь від його подорожі здавалася їй не досить великою, щоб варто було так рискувати і це мимоволі збуджувало підозру, що його намір викликаний не стільки свідо­міст величезної політичної потреби, як хворобливим жаданням погратися з огнем. Він звик рискувати жит—тям, і ця гонитва за небезпекою стала невгамовною пристрастю, з якою треба було спокійно, але невід­ступн боротися. Побачивши, що всі її доводи безсилі перед його непохитним бажанням зробити по-своєму, вона вжила останньої зброї.

— Треба бути чесним,— сказала вона,— і називати речі своїми іменами. Це не скрутне становище Домінікіно змушує вас їхати, а ваша любов до...

— Неправда! — перебив він її.— Він для мене ніщо. Я згоден ніколи його не бачити.

Він змовк, зрозумівши з її обличчя, що сам себе зрадив. Вони глянули одне одному в очі і вмить опу­стил їх. І ніхто з них не вимовив імені, що було в кожного на думці.

— Це... це я не Домінікіно хочу рятувати,—про­бурмоті він нарешті, майже сховавши лице в пух

настій шерсті кота.— Я... я боюся, що коли ми зараз

не допоможемо, все пропаде.

Вона нічого не відповіла на його невдале запере­ченн і вела далі, немов її ніхто й не перебивав. — Це ваша любов до небезпечних пригод. Коли вас щось гнітить, вам так само потрібна небезпека, як під час хвороби опіум.

— Я ні в кого не просив опіуму,— визивно кинув він,— це інші примушували мене пити його.

— Дозвольте сказати. Ви трохи пишаєтесь своїм терпінням, і прохання полегшити фізичні муки прини­жу вашу гордість; в той же час вас тішить, що інші, коли ви рискуєте життям, намагаються заспокоїти ваше нервове збудження. В цьому, зрештою, просто умовна відмінність.

Він підняв голову кота і заглянув у круглі зелені очі.

— Це правда, Пащт? Невже справедливі ці не­приємн речі, які сказала твоя господиня? Я винен, я дуже винен. Ти розумний звір, ти ніколи не попро­си опіуму, правда? Твої предки були богами в Єгип­т, і ніхто не смів наступити на твій хвіст. Правда, я сумніваюся, що було б з твоїм спокоєм і зневагою доземних хвороб, коли б я взяв твою лапу і закував у кайдани. Чи ти попросив би тоді опіуму? Попросив би? Чи просто умирав би? Ну, котику, ми не маємо права умирати заради наших особистих вигод. Ми мо­жем шипіти і дряпатись, якщо це утішить нас, але ми не повинні втягувати кігті назад.

— Дзус! — Джемма взяла кота у нього з колін і посадила на ослінчику.— Про це ми матимемо час побалакати й пізніше. Отже, зараз треба придумати, як допомогти Домінікіно. Що там таке, Кетті? Хтось приійішзв? У мене справи.

— Пакет від міс Райт.

У дбайливо запечатаному пакеті був лист із штам­по Папської області, адресований на ім'я міс Райт, але не розірваний. У Флоренції жила близька подруга Джемми по школі, і для безпечності найважливіші листи надходили на її адресу.

— Це умовний знак Мікеле,— сказала вона, швид­к проглядаючи листа, де писалося про умови літніх

пансіонів, в Апеннінах, і показуючи на дві маленькі

плямки в кінці сторінки.— Будь ласка, візьміть у третій шухляді в столі реактив для хімічного чорнила.

Так, це він.

Овід поклав листа на стіл і мазнув по сторінках маленьким пензликом. Коли на папері яскраво-синіми літерами проступили слова справжнього послання, він відкинувся на стільці й розсміявся.

— Що там таке? — нетерпляче спитала вона.

Він подав їй листа:

"Домінікіно арештовано. Негайно приїздіть". Вона сіла, не випускаючи з рук листа, і безнадій глянула на Овода.

— Н-ну? — іронічно промовив він своїм м'яким, протяжним голосом.— Тепер ви вже бачите, що я му їхати?

— Так,— відповіла вона, зітхнувши.— Але і я теж.

Він глянув на неї трохи здивовано.

— Ви теж? Але...

— Звичайно, це незручно, що ніхто не лишиться у Флоренції, але це неважно; головне — мати свою людину там, на місці.