Овід

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Овід оселився за містом, недалеко від Римських воріт, тут же мешкала й Зіта.

Він, видно, був сибаритом, і хоч у квартирі не помітно було особливого марнотратства, усе ж в окремих дрібницях почува­лас любов до розкоші, а в загальному тоні оточен­н — вибагливість смаку. Галлі й Ріккардо це дуже вразило. У людини, яка жила десь на безлюдних бе­рега Амазонки, вони сподівалися знайти більше про­стот і дивувалися бездоганним галстукам Овода, безлічі його черевиків і силі-силенній усяких квітів, що завжди стояли в нього на письмовому столі. А вза­гал вони з ним ладили. Він до всіх ставився привітно й по-дружньому, особливо до місцевих членів мадзініанської партії. З однією лише Джеммою він пово­дивс інакше. Здавалося, він незлюбив її з першої зустрічі і старанно уникав її товариства. Кілька разів він був навіть грубий з нею і цим збудив до себе щиру ненависть Мартіні. Ці двоє чоловіків не сподо­балис один одному з самого початку. їхні характери були такі різні, що між ними, крім неприязні, нічого не могло й бути. Але неприязнь Мартіні перейшла тепер в одверту ворожість.

— Мені байдуже, що Ріварес мене не любить, сказав він якось Джеммі ображеним тоном,— я його

теж не люблю, отже, ми з ним квити. Але мене стра­шенн обурює його поводження з вами. Якби це не

загрожувало скандалом в організації,— бо незручно ж

самим запросити людину, а потім сваритися з нею,—

я б зажадав від нього пояснень.

Сибарит — первісне: житель старовинного міста Сибариса

в південній Італії. Пізніше це слово стало означати людину, що

зросла в розкошах або що любить розкоші і особисті задоволення;

в цьому розумінні й вживає слово автор.

— Дайте йому спокій, Чезаре. Це не має значення, та й, зрештою, я сама винна.

— Чим ви винні?

— Тим, що він мене так не любить. При першій нашій зустрічі у Грассіні я його образила.

— Ви образили? Щось не віриться мені, мадонно...

— Звичайно, я зробила це не навмисне і потім дуже жаліла, що так вийшло.

Я сказала, що люди сміються з калік, а він побачив у цьому натяк на себе. А я не вважаю його калікою. Він не такий уже й поніве.

— Звичайно, ні. У нього, правда, одне плече вище від другого і сильно пошкоджена ліва рука. Але не горбань же він клишоногий. Шкутильгання його таке непомітне, що про це не варто й говорити.

— В усякому разі, він тоді весь затремтів і зблід. Безперечно, я зробила страшенну безтактність, але все ж таки його вразливість здивувала мене.

Очевид­н, йому вже доводилось терпіти від подібних жорсто­ки глузувань.

— Не думаю: таких жартів більше можна сподіва­тис від нього самого. Під витонченими манерами цієї людини вчувається якась внутрішня брутальність. Я його не терплю за це.

— Ви несправедливі, Чезаре. Мені він подобається не більше як вам, але нащо ж виставляти його в гір­шом світлі, ніж він є в дійсності? Його трохи не­природн поводження справді дратує, але, очевидно, з ним занадто багато носилися; страшенно стомлю­ют і його нескінченні дотепи. Але не думаю, щоб у нього були якісь лихі наміри.

— Не знаю, які там у нього наміри, але раз люди­н з усього глузує, то тут не все гаразд. Мені гидко було слухати, як він під час дебатів у Фабріцці гро­ми реформи нового папи, намагаючись у всьому знайти низькі мотиви.

Джемма зітхнула.

— Боюся, що .в цьому я більше згодна з ним ніж

з вами,— сказала вона.— Такі добряги, як ви, завжди

сповнені рожевих надій. Ви готові вірити, що коли на

папському престолі опинився добродушний літній па

нок, то все буде гаразд. Треба йому лише повідчиняти

двері тюрем і роздати направо й наліво своє благосло­венн, як ви вже певні, що через які-небудь три місяці

на землі настане золотий вік. І ви ніяк не можете зро­зуміт, що сам папа не може виправити стан речей, хоч би він і хотів цього, що все лихо у невірному принципі, а не в поведінці окремої людини.

— У якому принципі? У світській владі папи?

— Чому тільки в цьому? Це лише частина загаль­но несправедливості.

Корінь же зла в тому, що одно­м дано владу поневолювати інших, і це створює між людьми ненормальні взаємини.

Мартіні зняв угору руки.

— Годі, годі, мадонно,— вигукнув він сміючись.—

Раз ви вже починаєте розвивати такі теорії, не буду

сперечатися з вами. Я, власне, прийшов сьогодні до

вас не сперечатись, а поговорити з приводу одного

рукопису.

Він витяг з кишені згорнутий папір.

— Що це, новий памфлет?

— Нова дурниця цього горезвісного Рівареса, яку він учора прислав до комітету. Я знав, що таки до з ним посваритися.

— Та в чому ж справа? Слово честі, Чезаре, ви до Рівареса упереджені.

Він може й несимпатичний, але зовсім не дурний.

— Я й не заперечую, що ця штука теж по-своєму розумна. Але краще прочитайте самі.

Це була сатира на дикий ентузіазм, який супро­воджува обрання нового папи і досі ще не вщух в Італії. Як усе, що писав Овід, насмішка була різка й дошкульна, та хоч стиль автора дратував Джемму, вона не могла не визнати справедливості такої кри.

— Я цілком згодна з вами, що це написано в огид­ном, злому тоні,— сказала вона, кладучи рукопис на стіл,— проте, на жаль, усе це правда.

— Джеммо!

— Так, нічого не вдієш. Хай Ріварес — бездушний в'юн, але правда на його боці. І нічого нам перекону­ват себе, що цією сатирою він не влучив у ціль,— він влучив.

— То ви вважаєте, що її треба надрукувати? — Це вже зовсім інше питання. Звичайно, в тако­м вигляді її друкувати не слід. Ми тільки б усіх об­разил і відштовхнули од себе, а користі для діла не було б. Але якби він міг переробити цю річ і викинути всі нападки особистого характеру, вона справді стала б дуже цінною. Взагалі це прекрасний зразок політичної сатири. Я ніяк не сподівалася, що він може так гарно писати. Він каже якраз те, що треба, а ні в кого з нас не вистачило б на це мужності. Особливо блискуче написано те місце, де він порівнює Італію з п'яницею, який, ніжно пригорнувшись до злодія, що обкрадає його кишені, плаче в нього на грудях.

— Джеммо! Та це ж найгірше місце в усій сатирі. Я ненавиджу цей скажений гавкіт на всіх і на кож.

— Я теж, але не в цьому річ. У Рівареса дуже не­приємни стиль, і він несимпатичний як людина. Але коли він каже, що ми сп'яніли від урочистих проце­сі, обіймів та закликів до любові і згоди і що єзуїти та санфедисти використовують наше засліплення, він тисячу разів правий. Шкода, що я вчора не була на засіданні комітету. Що ж ви вирішили робити?